— Ну годі, красунчику. Ховай гребінця,— мовив Дік, уже вдягнений і готовий їхати.
Тепер замість спецівки на ньому були сіро-зелені штани, сорочка й такі самі, як у Перрі, низькі чорні чобітки. Перрі, що ніколи не міг підібрати штанів на свої куці ноженята, був у синіх джинсах, підкочених унизу, та шкіряній куртці-штормівці. Вичепурені й причесані, мов два франти, що зібралися на побачення, вони рушили до машини.
*
Відстань між Олейтом, передмістям Канзас-Сіті, та Голкомбом, що його можна назвати передмістям Гарден-Сіті, становить близько чотирьохсот миль.
Десь у другій половині дня чорний "шевроле" в'їхав до Емпорії — великого містечка в штаті Канзас, майже міста, де наші подорожні могли почувати себе цілком безпечно й вирішили зробити деякі покупки. Завівши машину в бічну вулицю, вони пішли по містечку, аж доки натрапили на універсальну крамницю, досить велелюдну, щоб їх там не запримітили.
Передусім вони купили пару гумових рукавичок — для Перрі, що, на відміну від Діка, не завдав собі клопоту взяти з собою свої. Тоді перейшли до відділу жіночих панчіх, і після короткої наради Перрі сказав:
— Я — за.
Та Дік не поділяв його думки.
— А моє око? Вони всі надто світлі, щоб його приховати.
— Дівчино,— звернувся Перрі до продавщиці.— А чорні панчохи у вас є?
Почувши негативну відповідь, він запропонував пошукати в іншій крамниці.
— Чорні — цілком надійні.
Але Дік уже розважив по-своєму: ніяких панчіх узагалі не треба, це витребеньки, зайві витрати ("Я вже й так вгатив у це діло чималий гріш"); зрештою, коли їх хто й побачить, то однаково живий не залишиться і свідчень не дасть.
— Жодного свідка,— нагадав він, як здалося Перрі, чи не мільйонний раз.
Перрі дратувало те, як Дік вимовляв ці два слова,— неначе вони самі собою розв'язували всі проблеми. Така самовпевненість видавалась йому нерозумною: адже завжди може лишитися свідок, якого вони й не помітять.
— Всього не передбачиш, будь-що може статися,— мовив він.
Але Дік, по-хлоп'ячому хвалькувато всміхнувшись, відказав:
— Не пускай бульки. Нічого не станеться.
Ще б пак. Адже то був його, Діків, план, бездоганно обміркований від першого кроку й аж до мертвої тиші наостанку.
Потім вони пішли купувати мотузку. Перрі уважно оглядав усі, які були в крамниці, пробував, чи міцні. Свого часу він служив у торговельному флоті, отож добре знався на мотузках та вузлах. Він вибрав білий нейлоновий шнур, міцний, як телеграфний дріт, та й завтовшки майже такий самий. Вони почали прикидати, скільки його потрібно. Це питання вивело Діка з рівноваги, бо за ним стояли й дальші ускладнення, до яких, попри всю хвалену досконалість його всеосяжного плану, він був не готовий. Зрештою він сказав:
— А звідки мені, в біса, знати?
— Кому ж би ще знати, як не тобі.
Дік почав міркувати вголос:
— Ну, він сам... Вона... Хлопець і дівчина... Можливо, що дві інші дочки... Але ж сьогодні субота. У них можуть бути гості... Отже, вважаймо, чоловік вісім чи навіть дванадцять... Одне лиш я знаю напевне: лишати не можна жодного.
— Чи не забагато, щоб бути таким певним?
— А що я обіцяв тобі, голубе? По всіх стінах волосся будуть... буде...
Перрі здвигнув плечима.
— Тоді треба брати цілий моток.
У мотку було сто ярдів — цілком досить на дванадцятьох.
*
Кеньйон змайстрував скриню сам. То була гарна скриня з червоного дерева, оздоблена кедриною,— він збирався подарувати її Біверлі на весілля, І тепер, сидячи в так званій "печері" у підвалі, востаннє вкривав її лаком.
"Печера" — велике приміщення з цементованою долівкою, що тяглося вподовж усього будинку,— була вмебльована й опоряджена майже виключно столярними виробами Кеньйона (полиці, столи, стільці, стіл для пінг-понгу) та рукоділлям Пенсі (ситцеві чохли, що омолодили старезну канапу, портьєри, вишиті подушечки). Намагаючись надати похмурій підвальній кімнаті веселішого вигляду, вони вдвох яскраво розфарбували стіни, і обоє вважали, що досягли свого. Для кожного з них та "печера" була благословенним притулком: для Ненсі — бо вона могла, не турбуючи матері, приймати там свою "ватагу"; для Кеньйона — бо він мав тихий куток, де ніхто не заважав йому орудувати пилкою та молотком, майструючи свої "винаходи", останнім з яких була електричка сковорода. До "печери" прилягала котельня, де стояв стіл, захаращений інструментом та іншими, ще не закінченими Кеньйоновими роботами — фотозбільшувачем і древнім патефоном, якого він намагався повернути до життя.
З вигляду Кеньйон не був схожий ні на батька, ні на матір. Його коротко підстрижена чуприна мала колір стиглої коноплі. Худий та цибатий — шість футів на зріст він був, проте, доволі дужий і одного разу врятував двох дорослих овець, пронісши їх на собі крізь заметіль щось зо дві милі. Але при такій силі та витривалості йому, як і багатьом довготелесим хлопцям, бракувало зграбності й спритності, і ця вада у поєднанні з поганим зором та потребою завжди носити окуляри не давала йому змоги брати участь у спортивних іграх — баскетболі й бейсболі, що ними захоплювалась більшість хлопців його віку. Він мав лише одного близького товариша — Боба Джонса, сина Тейлора Джонса, ферма якого була за милю на захід від Клаттерової.
У сільських місцевостях Канзасу хлопці змалку привчаються водити машини. Кеньйонові було одинадцять років, коли батько дозволив йому купити на зароблені влітку гроші (він доглядав овець) старенький ваговозик, що його вони з Бобом охрестили "грозою койотів". Недалеко від ферми "Долина" простяглася дика смуга пісків, яку там називають дюнами,— вона схожа на океанське узбережжя, тільки без океану; поночі між тими дюнами скрадаються койоти і, збившись у зграї, жалісно квилять. Отож місячними вечорами хлопці часто вдиралися туди машиною і, сполохавши зграю койотів, гналися за ними; проте наздогнати їх щастило рідко, бо найхирлявіший койот покриває півсотні миль на годину, тим часом як гранична швидкість їхнього ваговозика становила всього тридцять п'ять. І все ж то була чудова, захоплива розвага: з-під коліс машини летів пісок, чорні силуети сполоханих койотів чітко вирізнялися проти місяця — одне слово, як казав Боб, було від чого покалатати серцю.