— Чому саме з Ржищева, чому не з Канева?
— Не з Ржищева, не з Канева, а з Переяслава!
— Куди?
— Ви ж бачите куди — не в Єгупець, а в Богуслав він їх привіз.
— До кого?
— Ач який, якби ми знали до кого, все було б гаразд! До діда, каже він, до їхнього діда.
— До якого діда?
— Ач, якби знати, до якого діда, то все було б гаразд.
— Стривайте! Знаєте що, спитаймо дітей, як звуть їхнього діда, вони, певно, знають.
— Звідки вони можуть знати?
— А чому вони не можуть знати?
Та ось, орудуючи ліктями, протовпився якийсь продавець бубликів у кашкеті з тріснутим козирком:
— Пустіть мене, я їх розпитаю. Діти, скажіть, як звуть вашого діда?
Від усього цього галасу та гармидеру діти зовсім розгубилися, проте вони згадали, що діда звуть Мойше-Йося. Так-так, Мойше-Йося звуть його.
— Напевно Мойше-Йося?
— Напевно Мойше-Йося.
Отже, тепер відомо, що їхнього діда звуть Мойше-Йося. Залишається ще з'ясувати, який Мойще-Йося, бо їх є кілька. Є столяр Мойше-Йося, є бляхар Мойше-Йося, є Мойше-Йося Леї-Двосин і Мойше-Йося Гамарників. Тепер спробуй розберись!
— Стривайте! Знаєте що? Скажіть-но, як звуть вашого батька? — спитав уже не продавець бубликів, а якийсь інший єврей у талескотні, мабуть, з тих, що завжди сидять у синагозі, вивчаючи талмуд.
Діти відповіли, що їхнього батька звуть Нохем. Почувши це, єврей у талескотні всіх розіпхав і вчинив дітям справжній допит:
— Вашого батька, кажете ви, звуть Нохем? А прізвище його часом не Рабинович?
— Рабинович.
— А вашу матір звали Хая-Естер?
— Хая-Естер.
— Вона померла?
— Померла.
— Від холери?
— Від холери.
— Так і кажіть! — Єврей у талескотні повернувся до натовпу, обличчя його сяяло.— Тепер спитайте мене, я вам скажу точно. їхній дід — Мойше-Йося Гамарників, їхня баба — Гітл Мойше-Йосі Гамарникова. їхній дід, тобто Мойше-Йося Гамарників, уже знає, що його дочка Хая-Естер померла від холери, хай нас бог милує, а їхня баба Гітл ще не знає цього — їй не хочуть сказати: стара жінка та ще, бідолаха, каліка...— Єврей у талескотні повернувся до дітей із сяючим, як і раніш, обличчям: — Злазьте, діти, з воза, я вам покажу, де живе ваш дід. Під'їхати туди не можна — вуличка надто вузька. Хіба що заїхати з протилежного боку? Але тоді він не зможе розвернутись. Як ти гадаєш, Мотл, можна буде розвернутись? — спитав єврей якогось молодика з викривленим носом.
Мотл зсунув шапку на тім'я:
— Чом не можна?
— Чом, чом? Ти забув, що Гершко Іці-Лябів будує сарай на тому боці?
Мотл навіть не поворухнувся й спитав знову:
— А коли будує сарай, то що з того?
— Як то "що з того"? Він там навалив будівельного лісу!
— Навалив лісу? Що ж, на здоров'ячко йому!..
— Чого там балакати з довбнею?!
Що спокійніший був Мотл, то більш гарячйвсн єврей в талескотні, аж поки йому не урвався терпець, він плюнув на Мотла, назвав його несосвітенним дурнем і, взявши дітей за руки, сказав:
— Ходімте зі мною, я вас підведу. Треба йти пішки.— І єврей у талескотні із сяючим обличчям вивів юних мандрівників з юрби й рушив з ними пішки до їхнього діда Мойше-Йосі й до їхньої баби Гітл.
39
ОТ ТОБІ Й ЗУСТРІЧІ
Паралізована баба Гітл.— Дід Мойше-Йося з м'ясистим носом і густими бровами. — Дядьно Іця й тітна Сося
Переяславські сироти мали всі підстави уявити собі будинок діда Мойше-Йосі якимось палацом, а самого діда патріархом у шовковому жупані. Адже кажуть, що він дуже-дуже багатий! Але єврей із сяючим обличчям підвів їх до звичайнісінької хатини, щоправда, із скляною верандою, і сказав їм: "Отут живе ваш дід Мойше-Йося Гамарників". І одразу зник — не хотів залишатись під час зустрічі.
Діти пройшли скляну веранду, відчинили двері й побачили просто проти входу дерев'яне ліжко, а на ньому якусь чудну жіночу постать, без ніг, з потворно скарлюченими руками. У першу хвилину їм захотілося повернутись і піти звідси. Але істота пильно придивилася до них своїми запаленими червоними очима й дуже приємним голосом спитала:
— Хто ви, діти?
Щось близьке, рідне почулося їм у цьому голосі, і вони відповіли:
—— Добрий ранок, ми з Переяслава...
Почувши слово "Переяслав" і побачивши цілий табунець дітей, а серед них однорічне маля, стара відразу осягла всю глибину трагедії. Вона заломила свої скарлючені руки й заголосила:
— Ой, лишенько! Грім мене побий! Моя Хая-Естер померла! — Вона почала бити себе руками по голові.—
Мойше-Йосю! Мойше-Йосю! Де ти? Іди сюди! Мойше-Йосю!
На її крик прибіг з бічної кімнатки низенький дідок в молитовному уборі поверх дрантя й в шкарбанах; обличчя — потворне, з широким, м'ясистим носом і страшенно густими бровами. "Оце дід Мойше-Йося? То він такий багатій?.."
Старий одразу напустився на дітлахів, почав їх лаяти й сердито замахав на них руками. А тому що він, мабуть, не скінчив молитися, а уривати молитву не можна, він гримав на них по-староєврейському:
— І-о-ну, лиходії, розбійники!..— І звернувся до старої тремтячим голосом теж по-староєврейському:— І-о-ну, я знав... моя дочка... Бог дав — бог узяв!..
Це мало означати, що він знав про доччину смерть і що той бог, який дав їм дочку, той і забрав її. Але стару це мало тішило, вона не переставала плакати, голосити й бити себе по голові:
— Хая-Естер! Моя Хая-Естер померла!
Тим часом почали збиратися люди. Прибіг чоловік з такими довгими пейсами, яких діти в Переяславі ніколи не бачили. То був мамин єдиний брат, дядько Іця. Слідом за ним прибігла жінка з розчервонілим обличчям, закачаними рукавами та ополоником у руці. Це була його дружина — тітка Сося. Разом з нею ввійшла дівчинка з червоними щічками й маленькими губками — їхня одиначка Хава-Ліба, гарненька й сором'язлива. Далі з'явилися ще чоловіки й жінки — близькі сусіди, і всі разом заходились заспокоювати бабу Гітл: "Раз дочки вже нема, то що допоможуть сльози? Що земля накрила, того не повернеш!" А юним гостям почали вичитувати, що не можна з'являтися цілою ватагою й ляпнути відразу таку вістку. Хоча господь бог свідок, що вони нікому нічого не ляпнули.
Дід тим часом скинув молитовне убрання і теж почав дорікати дітям, чому вони не зайшли спершу до нього. Якби вони були шанобливі діти, то повинні були б раніше з ним побачитись, тихенько переговорити, а він, тобто дід, обережно поговорив би з бабою, помаленьку підготував її, а не так от, ні сіло ні впало. Так діють тільки дикуни, а не люди...