Коли пором зупинився, люди з підводами й кіньми не поспішаючи, поодинці зійшли з порома мовчки, не мовивши жодного слова, а балагула Шимен-Волф виїхав на пором, теж не кажучи ані слова, неначе всі умовилися вперто мовчати. Спочатку він повів на пором коней з фургоном, навіть не побажавши їм, як звичайно, холери, а потім махнув рукою своїм юним пасажирам, щоб вони теж зійшли на пором. Ще хвилина, і пором волею одної людини, яка з усієї сили налягла на линву, тихо рушив своєю дорогою, так тихо, що майже не чуєш, як він рухається. Здавалося, що не пором посувається вперед, а Дніпро відступає назад. І лише тут стало видно, який Дніпро широкий, який він чудовий і величний. Пливеш-пливеш, а до протилежного берега все ще далеко.
Сонце давно вже закотилося за річкою, і виплив місяць, спочатку червоний, потім почав яснішати й став білий-білий, як срібло. Поодинці, мов суботні свічки, засвітилися зорі нд темному небі, і Дніпро набув нових барв, нового вигляду, він немов загорнувся в темний плащ, і від нього повіяло якоюсь ніжною, приємною свіжістю. У голові снували тисячі думок: про ніч, про небо, про зорі, що відбивалися в тихій дніпровій воді. Адже кожна зірочка — це людська душа! А пором! Така махина, а рухається всього лише силою одної людини. Налягає однією рукою на линву, тягне її, колесо крутиться, і пором посувається вперед.
Шолом не від того, щоб ближче придивитись, як цей чоловік працює коло линви й змушує пором рухатись. Він підходить до поромника. Це ще зовсім молодий хлопець у сірій свиті, великих чоботиськах і з кучмою на голові. Хлопець, не зупиняючись, раз у раз налягає на страшенно грубу линву. Шолом придивляється, як браво працює цей поромник, як енергійно рухаються в нього плечі вгору-вниз, вгору-вниз, аж кістки тріщать.
Йому жаль цього парубка, надто він молодий, оцей поромник. Шолом заглядає йому в обличчя й... відскакує назад. Здається, він його знає — знайомі очі!.. І Шолом знову підходить до нього ще ближче: це навіть не парубок, а ще зовсім юний хлопчак із засмаглим, аж чорним, згрубілим обличчям і зашкарублими, почорнілими руками.
Він напружує свою пам'ять і раптом згадує одного з своїх воронківських товаришів, Берла, вдовиного сина, смаглявого хлопчика з великими зубами. Невже це він? Ні, не може бути! Це йому ввижається. Але, господи боже, це ж все-таки він!.. Помітивши, що на нього дивляться, поромник ще більш насунув шапку й скоса зиркнув на того, що так пильно придивляюся до нього. їхні очі зустрілися в нічній темряві, і... вони пізнали один одного...
Ця несподівана зустріч викликала в Шолома цілу зливу думок. Берл — християнин? Єврей — християнин?.. І він згадує, як тоді ще казали в містечку про Берла, що той вихрестився. Недарма його вже тоді прозвали віровідступником. Підійти, признатися до нього, розпитати його Шоломові щось заважало. Він відчував якусь відчуженість, холодок і разом з тим жаль до цього хлопця. Жаль єврея, що став вихрестом, і заради чого? Заради того, щоб надіти сіру свитку, велику волохату шапку й стати помічником поромника, наймитом!.. А наймит і вухом не веде! Навіть не ворухнувся. Мабуть, не міг дивитися своєму товаришеві в очі. Він дивився вниз, у воду, неначе там щось можна побачити. Потім Берл щільніше закутався у свою свитку, нижче насунув шапку, поплював у долоні й взявся до роботи з іще більшою запеклістю, наліг з усієї сили на грубезну линву. Линва рипіла, коліщата крутились, пором плив далі-далі, аж поки — стоп! — приїхали.
— Сідайте на воза! — скомандував мовчазний балагула, коли з'їхав з порома. Він стьобнув конячок, вшанував їх кличками "холера", "падло" й покотив далі, залишивши позад себе Дніпро з поромом і з наймитом-пором-ником, який колись був єврейським хлопчиком, внуком праотця Якова. А тепер ким він став?.. Бідолаха! Бідолаха!
38
У БОГУСЛАВІ НА ТОРГОВИЦІ
Прибули в Богуслав просто на ярмарок.— Невідомо, який Мойше-Йося їхній дід. — Єврей у талеснотні береться приставити, дітей до діда
Вже зовсім розвиднілося, коли юні сироти-мандрівники, втомлені, голодні, сонні, в'їжджали в місто Богуслав. З-поза лісу зійшло ясне, тепле сонце. Спершу вони проминули величезне кладовище, на якому була така сила похилених, напівзруйнованих надгробків з напівстертими написами, що можна було подумати, ніби Богуслав бозна-яке велике місто! Проминувши кладовище, вони в'їхали одразу на торговицю — щось на зразок базару чи ярмарку,— де все змішалося: селяни, коні, корови, свині, цигани, підводи, колеса, хомути й різні євреї: євреї-кушніри, євреї-шап-карі, євреї з "красним товаром", з булками, з бубликами, з пірниками, з яблучним квасом і з чим тільки хочете. А жінок скільки! Жінки з кошиками, жінки з яблучками, жінки з курками, із смаженою рибою і просто собі жінки. І всі кричать, верещать, галдикають, а коні, корови й свині їм допомагають, а сліпі старці співають і грають на лірі. Оглухнути можна! А курява стоїть така, що важко розглядіти одне одного, і від всіляких запахів задихнутися можна.
Діти приїхали в слушний час — у базарний день. Балагула ледве продерся із своїм фургоном крізь ярмарок, побажав за своїм звичаєм місту й ярмаркові вісімнадцять холер, аж поки нарешті не в'їхав у саме місто, яке дуже нагадувало кладовище своїми похиленими, схожими на надгробки, будиночками. Проте траплялись подекуди й нові будинки, які видавалися тут чужими, наче багаті гості на убогому весіллі. І тут тільки почався справжній гармидер. Балагула Шимен-Волф знав, що йому доручили відвезти юних пасажирів у Богуслав до їхніх діда та баби. Йому навіть сказали, як звуть діда та бабу, але він устиг все забути під три чорти! Шимен-Волф присягався, що всю дорогу пам'ятав їхні імена, слово честі, але тільки-но опинився на цьому ярмарку, вони одразу вилетіли з пам'яті. От, холера!.. (До кого це стосується, він не сказав).
Тим часом підійшов один чоловік, потім ще один, і ще один, і ще два, і три, і жінки з кошиками та без кошиків. Знявся галас, ґвалт— всі говорили разом, розповідали одне одному новину, що балагула привіз якихось дітей.
— Звідки?
— З-поза Дніпра. —— 3 Ржищева?