Цього баба Гітл не могла вже, мабуть, стерпіти, і, хоч яке велике було її горе, вона напалася на діда:
— Старий дурень! Чого ти присікався до бідолашних дітей? Хіба вони винні? Звідки вони могли знати, що ти товчешся десь там серед своїх кожухів і молишся? Гарна зустріч, нічого казати! Підійдіть-но, дітоньки, до мене. Як вас звуть?
І вона по-одному підкликала до себе дітей, кожного спитала, як його звуть, гладила, цілувала, зрошувала їх гіркими сльозами, оплакуючи вже не дочку, а маленьких бідолашних сиріт... Стара присягалася, що майже знала про смерть Хаї-Естер, бо вже кілька ночей підряд дочка приходить до неї уві сні й все розпитується про дітей, як вони їй сподобались...
— Хай їм дадуть чого-небудь попоїсти! Мойше-Йосю, чого ти стовбичиш? Ти ж бачиш, старий дурню, що діти охляли, вони голодні й не спали цілу ніч. Лишенько моє, він їм вичитує нотації! Добрий дід! Гідна зустріч!
40
СЕРЕД КОЖУХІВ
Дідова бухгалтерія. — Його повчання, його священні нниги й благодійність.— Що буде, ноли месія прийде?*— Дідів енстаз
Коли внуки помолилися й поїли, дід передусім перевірив їхні знання. Відбувся цей іспит таки в його відокремленій кімнатці, куди жодна жива душа не мала права ввійти, не мала права та й не могла ввійти, бо не було куди.
Це була комірчина, трохи більша за курник. У цьому курнику містився, по-перше, сам дід, по-друге, його книги— весь талмуд та кабала, а крім того, там ще зберігалися заставлені речі: срібні ложки, таці, келихи й лампадки, мідні каструлі, самовари, єврейські сурдути, селянські намиста, свити й кожухи, переважно кожухи, безліч кожухів.
То було щось на зразок ломбарду, яким уже багато років відала баба Гітл. Розбита паралічем, вона, проте, вела діло твердою рукою й тримала готівку в себе під подушкою, нікого не допускаючи до каси. Але над заставленими речами панував дід. Його обов'язком було приймати річ у заставу й повертати її власникові. Щоб запам'ятати, кому яка річ належить, треба було мати міністерську голову. Можливо, дід Мойше-Йося таки мав міністерську голову. Проте покладатися лише на свою голову він не хотів. Мало що може статися! І він придумав свою власну систему: до кожної речі він прикріпляв папірець, на якому його власною рукою було написано староєврейською мовою: "Цей сурдут належить Берлу", або: "Цей кожух належить Іванові", або: "Це намисто належить Явдосі". Щоправда, іноді траплялося, що Берл приходив по свій сурдут і йому віддавали сурдут іншого Берла, але дід і тут зарадив собі. Він виносив сурдути обох Берлів і пропонував заставникові пізнати свій сурдут. Адже єврей не скаже про чужий сурдут, що він належить йому. А селянинові дід пропонував у такому випадкові назвати яку-небудь прикмету, бо кожен селянин так добре знає свій кожух, що обов'язково запам'ятає якусь ознаку його. Діда не піддуриш — він людина вчена! Проте, незважаючи на всі ці хитромудрощі, між дідом і бабою частенько виникали неприємні суперечки. Баба твердила:
— Я питаю тебе, старий дурень, раз ти вже взявся записувати й пишеш: "Цей сурдут належить Берлу", то невже тобі важко приписати ще одне слово: "Берлу-заїку-ватому"? Або коли ти пишеш: "Цей кожух належить Іванові", то зазнач уже його повне прізвисько: "Іванові-куль-гавому", або: "Це намисто належить Явдосі-кирпатій..."
Але дід Мойше-Йося, хай пробачить, був дуже впертий. Саме тому, що баба Гітл так сказала, він робив навпаки. Якоюсь мірою він мав рацію. Справді, баба-каліка, завжди лежить у ліжку — і дозволяє собі так попихати чоловіком, називати його при внуках старим дурнем! Адже він неабихто, а реб Мойше-Йося Гамарників, людина, яка вдень і вночі ревно служить Всевишньому, читає священні книги або молиться. Він додержує всіх постів, постить навіть щопонеділка й щочетверга і цілий тиждень, крім суботи й свят, не їсть м'яса. У синагогу він приходить раніш за всіх і йде звідти пізніш за всіх. їсти він сідає, коли вже час лягати спати, і баба Гітл сердиться за це на нього й бурчить: хай так, за себе вона не турбується, вона вже звикла голодувати, але ж треба пожаліти дітей, бідних сиріток!
З усіх онуків дід полюбив тільки одного — Шолома. Хоча Шолом шибеник, страшенний пустун, зате має розумну голову. З нього могли б бути люди, якби він більше сидів у дідовій комірчині, серед кожухів, а не бігав з богуславськими дітьми до Росі дивитися, як рибалять, або в ліс трусити дику грушу тощо.
— Якби твій батько був справжньою людиною,— казав дід Шолому,— якби він не начитався біблії, дикдука та Мойсея Мендельсона, якби він не набрався всілякого вільнодумства, то, правду кажучи, повинен був би залишити тебе в мене на кілька навчальних сезонів, і я, з божої помоги, зробив би з тебе благочестивого єврея. З тебе вийшов би справжній хасид, справжній кабаліст. А так що з тебе вийде? Казна-що, нікчема, ледар, шалапут, свистун, нероба, вільнодум, гультяй, гріховод, вихрест, порушник суботи, боговідступник!
— Мойше-Йосю, може, досить мучити дитину?
"Дай боже довгих років бабі Гітл!" — думає врятований від дідових рук Шолом, на якого вже чекають надворі богуславські хлопчаки.
Проте траплялися хвилини, коли дід Мойше-Йося теж припадав йому до серця, коли Шолом дуже його любив. От, скажімо, Шолом якось побачив, що дід сидить з торбинкою для талеса під пахвою на бабиному ліжку і, підлещуючись до неї, стиха випрошує грошей, а вона не дає. То він просив не для себе, а для бідних хасидів з своєї синагоги. Але баба весь час твердила: "Не треба. У нас є свої сироти, їх слід пожаліти..."
Іншим разом Шолом застав діда в його комірчині, коли той стояв у молитовному убранні, закинувши назад голову, із заплющеними очима, і наче був десь у нетутешньому світі. А коли дід розплющив нарешті очі, вони в нього сяяли, і його потворне обличчя вже не здавалося таким потворним — божа благодать спочивала на ньому. І дід заговорив наче сам до себе, усміхаючись у свої величезні густі вуса:
— Едом 1 недовго пануватиме... Визволення вже близьке... Іди-но сюди, дитино моя, посидь трохи зі мною, поговоримо про кінець поневірянь, про месію, про те, що буде, коли прийде месія...