І пішли розмови про лікарів та професорів. Кожна розповідала про свою хворобу й до якого професора вона приїхала. Виявилося, що всі вони приїхали до одного професора й у всіх та сама хвороба. Хоч би на яку недугу хворіла одна, на таку саму недугу хворіли й всі інші жінки. Але найцікавіше було те, що хоча жінки говорили весь час разом, вони, проте, добре чули одна одну. Деякі моменти тієї ночі автор цих спогадів використав в одному з своїх ранніх творів, назвавши його "Перший виїзд" (історія про те, як двоє юних пташенят уперше вилітають на світ божий).
Отак наш герой перебув першу ніч у великому святому Київ-граді. На другий день він пішов представитись великим яскравим світилам, що сяють нам з своєї небесної височини, тобто нашим славетним великим людям, нашим просвітителям і поетам, серед яких він знав у Києві лише одного. То був відомий поет, що писав староєврейською мовою під псевдонімом Єгалел. Саме до нього хотів потрапити наш герой, і це йому пощастило. Але не так легко, як може здатися з першого погляду. Після тривалих розпитів він дізнався, що в Києві є мільйонер Бродський, і що цей Бродський має на Подолі млина, й що при млині є контора, і що в конторі служать різні люди, серед яких є касир на прізвище І. Л. Левін. Оцей Левін і є той відомий поет Єгалел. І ось тепер лише почалася марудна історія.
Не кожен може доступитися до млина Бродського. Туди пускають лише тих, хто має яке-небудь відношення до пшениці або борошна. "Вам кого треба?" — "Відомого поета Єгалела".— "Тут такого нема..." Один маклер пшениці визнав доречним кинути дурний дотеп. Він спитав юнака: "Хіба сьогодні перший день місяця, що ви проказуєте молитву "Галел"?" *
Та сталося чудо. З'явився худорлявий довгаль, а великим носом на зморшкуватому обличчі й з кількома жовтими пеньками в роті замість зубів. У своєму подертому пальті й полинялому капелюшку, з величезним, сірого кольору парусиновим парасолем у руці він скидався на всесвітньовідомого Дон-Кіхота. Виявилося, що цей дов-галь, цей Дон-Кіхот — бухгалтер і працює разом з відомим поетом Єгалелом на млині Бродського. Дізнавшись, кого юнак питає, довгаль узяв його за руку й, не кажучи ані слова, повів у контору. Там Дон-Кіхот поставив у куток свій великий парасоль, скинув пальто й залишився стояти на своїх цибатих ногах у коротенькому піджачку з протертими ліктями. Якби не його цибаті ноги, цей довгаль був би ще довшим. Після кількох трафаретних фраз, що ними обмінюються в перші хвилини знайомства, довготелесий бухгалтер раптом виріс в юнакових очах на цілих дві голови. У чому річ? Виявилося, що він особисто знає людину, яка здавалася тоді юнакові мало не ангелом божим. То був не хто інший, як сам Богров, автор твору "Щоденник єврея". Бухгалтер працював разом з ним в одному банку в Сімферополі.
— Он як! Ви, значиться, особисто знали великого Бо-грова?
— Диваче! Адже вам кажуть, що ми разом служили в одному банку в Сімферополі. А ви ще питаєте.
— І ви самі розмовляли з ним?
— Отак як ми з вами розмовляємо. Та не тільки розмовляли, а ще грали в карти, в преферанс. Карти Григор Ісакович любить, ох як він любить карти! Тобто він не картяр, але в карти згуляти, в преферансик —— з превеликою охотою... Ох, цей преферансик!
Він підняв свою суху, кощаву руку в протертому рукаві, ще більш зморщив своє зморшкувате обличчя і, обвівши в повітрі півколо своїм гострим носом, оголив жовті пеньки своїх колишніх зубів. Це мало означати усмішку. Але враз він знову посерйознів і, втупивши очі десь у далечінь, почухав себе поза коміром і сказав з повагою про Богрова:
— Велика людина — цей Григор Ісакович! Це вам не-абихто! Ого, Григор Ісакович дуже велика людина! Значно більша, ніж ваш знаменитий поет Єгалел. Адже Єгалел маленький... Отакий маленький... Зовсім малесенький!..— І він показав рукою, який Єгалел маленький.
Саме в цю мить відчинилися двері й увійшов маленький дебелий чоловічок, з круглим черевцем, косоокий. На перший погляд він, поруч з довготелесим, худорлявим Дон-Кіхотом, нагадував його зброєносця Санчо Панса. Не привітавшися, Санчо Панса перебіг повз них і зник за ґратами в сусідній кімнаті.
— Оце він і є, ваш поет Єгалел. Можете до нього ввійти, якщо хочете. Не таке велике цабе...
З цих слів, так само, як і з попереднього порівняння Єгалела з Богровим, було видно, що бухгалтер з касиром живуть, мов кицька з собакою. Проте поет нічого не втратив в очах свого палкого прихильника. Наш герой шанобливо переступив поріг сусідньої кімнати. Він увесь тремтів, серце шалено тьохкало. Відомого поета він застав у поетичній позі з зхрещеними на грудях руками, точнісінько, як Пушкін чи принаймні Миха-Йосеф Лебензон. Він, мабуть, перебував тепер у піднесеному поетичному натхненні, бо походжав по кімнаті, майже не помічаючи свого юного шанувальника, і на його привітання ледве відповів тільки сердитим косооким поглядом. Запросити відвідувача сісти, розпитати, хто він такий, звідки й чого він прийшов, поет навіть не збирався. Наївний шанувальник був певен, що всі поети такі, що Олександр Пушкін теж не відповідав на привітання. Хлопцеві, звісно, не дуже приємно було стовбичити, мов йолоп, біля дверей. Але нічого не вдієш. А ображатись він і не думав — адже перед ним не звичайна людина, а поет!.. Зате через кілька років, коли наївний шанувальник сам став письменником, і не тільки письменником, а редактором щорічника ("Єврейська народна бібліотека"), а поет Єгалел приніс йому фейлетон, його колишній шанувальник і теперішній редактор Шолом-Алейхем нагадав йому їхню першу зустріч і так продемонстрував описану вище сцену, що Єгалел аж боки рвав од сміху.
Але тепер юнакові було не до сміху. Можна собі уявити, в якому пригніченому стані він пішов від поета. Та на цьому його перший виїзд ще не скінчився. Справжні злигодні, які йому судилося витерпіти в його першій великій подорожі, тепер тільки починалися.
75
ПРОТЕКЦІЇ
Хазяїн заїзду заводить мову про про* те н ції. — Шолом відвідує київського казенного рабина*.— Його направляють до "вченого єврея"* при генерал-губернаторові.— Неуважна істота. — Шолом одержує протекцію до відомого адвоката Купернина*