Красуня та її кавалери були в захваті. Один з них, приватний повірений, з гучним прізвищем Мендельсон, весь час скуб свої вусики, що ледве почали висипатися. Він, певно, був закоханий у дівчину, як чорт у суху вербу, і тому він ладен був розірвати цього юного гостя на шматки, який знає все на світі. Цей Мендельсон злісно зиркав на нашого героя і в душі, мабуть, бажав йому, щоб він скрутив собі в'язи на рівній дорозі. Це ще більш розохотило Шолома, і він сипав словами, цитував напам'ять цілі уривки, наводив навіть такі твори, як "Історія цивілізації в Англії" Бокля й "Про волю" Джона Стюарта Мілля *. Раз освічений юнак приїхав з чужого міста, він повинен викласти все, що має за душею, показати, що він знає й що вміє... У самому розпалі розмови ввійшов старий Лоєв із сином, і вони стали мимовільними слухачами лекції, яку юний переяславський учитель читав молоді. Батько із сином перезирнулися — вони, видно, були задоволені. Потім старий Лоєв підкликав Шолома до себе.
— Слухай-но, друже, що я тобі скажу. Син мені розповів, що ти на наших священних книжках розумієшся не згірш, ніж на їхніх. Я хотів би знати, чи ти ще пам'ятаєш, що Раші вимагає від Цлоходових дочок?
І пішла розмова про Раші. Від Раші перейшли на талмуд. А далі вони вдалися в казуїстику, в різні питання науки, просвітительства, як звичайно заведено серед людей, які осягли таємниці друкованого слова.
Це справило сенсацію. Враження було таке велике, що старий Лоєв поклав Шоломові руку на плече й сказав:
— Ми вже бачили, що знавці всіляких наук, коли доходить до діла, скажімо, написати який-небудь папірець, одразу губляться й неспроможні двох слів зв'язати. Ось на тобі перо й чорнило й напиши, будь ласка, російською мовою листа директорові цукрового заводу, що йому не постачатимуть буряків, доки він не надішле стільки-то грошей.
Само собою зрозуміло, що цей лист був тільки приводом для іспиту. Написаний Шоломом лист переходив з рук у руки, і всі захоплювались його чудовим калігра фічним почерком. Тут йому стала в пригоді наука старого переяславського вчителя реб Мониша Валова, який уславився своєю "кісточкою" і був чудесним каліграфом, справжнім митцем — золота рука, та й годі! У місті всі носилися з зразками його письма. Він не писав, а малював! То був чоловік благочестивий, богобоязливий, і, не розуміючи ані слова по-російському, він, проте, успішно конкурував з викладачем краснопису в повітовому училищі. Важко було собі уявити, що то не машина писала, а людська рука. Його учні, і серед них діти Рабиновича, неабияк терпіли, бідолахи, від "кісточки" реб Мониша. Зате вони чимало засвоїли з його каліграфії, з його вміння гарно писати по-російському, що їм дуже придалося згодом.
Але на цьому іспит не закінчився. Старий Лоєв зажадав, щоб юний вчитель заходився перекласти цього листа ще й на староєврейську мову, "бо директор цукрового заводу — єврей",— мотивував Лоєв свою вимогу. Це, звісно, теж був іспит. Не довго думаючи, вчитель переклав листа на староєврейську кучеряву мову. Перекладаючи, він намагався писати якомога краще, рівними, густими рядками з узорних бісерних літер, прикрашених всілякими розчерками та завитками. Тут уже стала в пригоді наука колишнього меламеда реб Зореха, який у єврейському письмі був такий самий майстер, як учитель Мониш — у російському.
Одне слово, учитель склав імпровізований іспит блискуче. Від цього успіху в нього аж запаморочилася голова. Він відчув, як пашить у нього одне вухо. Фантазія знову підхопила його й понесла на своїх крилах у світ чарівних сновидінь та солодких мрій. Він себе бачив безмежно щасливим. Стара мрія про скарб почала здійснюватись найприроднішим чином. Йому уявлялося, що ось він приїздить на місце, знайомиться з дочкою Лоєва... Вони закохуються одне в одного й відкривають свою таємницю перед старим Лоєвим. Він кладе руки їм на голови й благословляє їх: "Будьте щасливі, любі діти!.." Тоді Шолом пише листа в Переяслав до батька: "Так і так, дорогий батьку, приїжджай..." По батька висилають фаетон, запряжений парою баских рисаків... І раптом, саме коли він поринув у ці солодкі мрії, Лоєв відвів його набік і розпочав був мову про оплату. "А втім, може, відкладемо це краще на потім?" — "Хай буде на потім, іншим разом..." Шолом почував себе, як людина, що солодко здрімнула, почала снити, а її раптом розбудили. Розпалена уява згасла, чари зникли, і всі солодкі мрії розвіялись, мов дим.
Тим часом настала ніч, пора їхати. Від Богуслава до села ще кілька миль, години дві їзди, не менш. Коні вже запряжено. Фурман Андрій несе в фаетон великий чемодан. Надворі прохолодно.
— Отак ти поїдеш? — звертається старий Лоєв до вчителя.— Адже ти зовсім голий. Ще змерзнеш під три чорти... Андрію, подай бурку!
Андрій витягає з-під сидіння теплу вовняну бурку. Старий власноручно допомагає вчителеві надіти її. Бурка дуже тепла, і Шолому в ній приємно. Але йому ніяково, бо красуня Шивка стоїть разом із своїми кавалерами біля вікна і вони бачать, як старий допомагає йому надіти бурку. Шоломові здається, ніби вони сміються. І перед фурманом, перед Андрієм, теж соромно. Що він подумає про нього?
69
ЄВРЕЙ-ПОМІЩИК
Єврейський панський дім. — Наш герой навчається правил етикету. — Бібліотека старого Лоєва.—Рідкісний тип єврейського поміщика
Була вже ніч, коли вони втрьох в'їхали в село, старий Лоєв, його син Єшуа й молодий вчитель з Переяслава. Проминувши ряди низеньких темних селянських хатинок і залишивши позаду широке зелене поле — у селі воно називається вигін —і великий тік з високими ожередами соломи, сіна та ще не обмолоченого хліба, фаетон підкотив до великого панського двору. Фурман Андрій ще не встиг зупинити коней, коли дерев'яні ворота розчинилися. На воротях стояв селянин з непокритою головою. Він низько уклонився хазяїнові й пропустив фаетона, який ще трохи котився, немов по м'якому килиму, і під'їхав до великого, але невисокого, білого панського будинку, критого, щоправда, соломою, з двома великими ґанками по боках. За будинком розпростерся сад. Усередині, як і зовні, будинок був вибілений. Меблі — прості. Багато вікон і безліч кімнат. Служниці в м'якому взутті нечутно снували, мов тіні, по хаті. Коли старий був дома, ніхто не смів слова вимовити. Дисципліна тут була дуже сувора. У всій хаті було чути лише голос його самого, лев'ячий голос хазяїна, що лунав, як дзвін. У першій великій кімнаті, за довгим, гарно сервірованим столом, сиділа жінка, молода, висока, вродлива. То була друга дружина старого. Біля неї сиділа дівчинка років тринадцяти — їхня єдина дочка, точнісінька копія матері. Старий відрекомендував їм молодого вчителя, і всі сіли вечеряти.