Та яке значення мало все це в порівнянні з тим пеклом, що бурхало в душі шалено закоханого в канторову дочку парубійка, якого ця дівчина так жорстоко обманула, проміняла його, сина шановних батьків, на котельниковського прикажчика?! Навіщо їй треба було дурити невинного парубійка, писати йому такі листи, цілувати в руку під час гакофес, присягатися йому на вічну любов тощо? Адже втеча з прикажчиком сталася не внаслідок раптового спалаху пристрасті. Про все вже давно було домовлено. І Шолом пригадує, як жених її подружки, прикажчик з лаписьками, якось натякнув йому, що з канторовою дочкою він наразиться на костолома. Тепер він уже знає, хто цей ко-столом. І від цієї думки в ньому спалахує така лють, що він проклинає себе, проклинає той день, коли познайомився з канторовою дочкою, проклинає прикажчика залізної крамниці, котельниковського прикажчика, прикажчиків цілого світу. Ах, як добре було б, якби раптовий вогонь спалив усі залізні крамниці міста або якби розверзлася земля й поглинула весь Переяслав з мостом та Підвірка-ми, як Койраха. Він не відчуває ані крапельки жалю ні до рідних, ні до чужих, ні до стариків, ні до дітей — під три чорти всіх і все!.. І він проклинає створений богом світ, такий фальшивий, жорстокий, паскудний світ! Він проклинає створених богом людей, таких фальшивих, жорстоких, паскудних людей!..
Одного разу приходить якось Шолом з училища, поринувши в свої мізантропічні думки, і відчуває, що голова наче свинцем налита, перед очима мигтять кружечки й якісь дивні фігурки. Кружечки ширшають, фігурки тануть, як сніг на сонці, і на їхньому місці виникають інші фігурки. Обідати йому не хочеться. Мачуха дивується: "Чудасія!" — шпигає вона, за своїм звичаєм. А йому ноги підгинаються. Він лягає на канапу. Підходить батько, мацає йому голову й щось питає в нього. Він відповідає, але, що в нього питали й що він відповідав, Шолом не знає, не пригадує. Здається, мова йшла про шлунок, про лікаря, про аптеку... Він почуває, як йому тицяють у рота чайну ложечку з чимось гірким, що пахне мигдалем... А голова, ох, голова!.. І перед очима в'ються клубки, вони проходять крізь вуха й зникають десь з протяглим свистом. І ніби крихітні мурашки рояться під шкірою, лоскочуть, булькають, клекочуть десь усередині, в тілі, і гаманці, гаманці котяться вниз з гори, безліч гаманців. А люди хочуть їх спіймати й не можуть... Чудно тільки те, що очі в нього, здається, заплющені, проте він бачить усе, що діється навколо! Він нічого не чує — через свист у вухах він нічого не може чути, але бачить він усе добре. Все перемішалося — колишні приятелі й теперішні, й різні інші люди: Шмулик, Шимелів син Пинеле, Додин син Еля, син дядька Пині — Іця, постоялець Вольфсон... Найцікавіше те, що котельниковський прикажчик молиться в синагозі перед аналоєм і виспівує: "Тобі дано бачити...", а канторова дочка б'є себе в груди й кається: "За гріх, учинений мною..." І якийсь гомін, приглушений гомін чути з холодної синагоги — дивні, плачливі, схлипуючі голоси. То моляться покійники. Адже відомо, що покійники моляться кожної суботньої ночі в холодній синагозі. Вони збираються миньє-ном і моляться. Хто цього не знає? Шолома ніщо не дивує, навіть те, що котельниковський прикажчик, християнин, співає єврейську молитву... Одне тільки його бентежить: чому його приятель сирота Шмулик, якого він щойно бачив, нічого не спитав про скарб? Як він міг забути про таку важливу справу? Шолом розплющує очі, шукає Шмулика й не може його знайти. Нема ні Шмулика, ні тих, які тут щойно були, нема нікого! Куди вони всі поділися? Він знову заплющує очі й прислухається, як калатає серце, як стукає в скронях. Він відчуває, що його обсипало потом. Пучки в нього зморщились, наче після гарячої лазні, і волосся на голові таке мокре, що липне до лоба. Раптом Шолом чує дотик холодної руки й знайоме зітхання. Він знову розплющує очі — це батько! А біля нього Вольфсон, Колектор у темних окулярах і ще багато людей. Він бачить, як усі вони дивляться на нього з жалем, чує й розуміє, що кажуть про нього. "Криза",— чує він, але йому невтямки, що це таке. Приємно, що всі турбуються, цікавляться ним. Найбільше стурбований батько. Він нахиляється до нього й питає, що б він хотів. Шолом відповідає не відразу — він хоче насамперед збагнути, де він і що з ним діється. Минає якийсь час, аж поки він очунюється й розуміє, що сталося: він, певно, був хворий, дуже хворий, а тепер йому ліпше. Ліпше? Ні, чудово! І лише тоді, коли він усе це збагнув, він проводить язиком по засмаглих губах і вимовляє одне тільки слово: — Аґрус!
Батько перезирається з присутніми, що стоять навколо хворого, і перепитує:
— Аґрус? Який аґрус?
— Варення! — відповідає хворий несподівано грубим голосом, який спершу звучить високо, дискантом, а потім низько — басом.
Хворий аж сам лякається, таким незнайомим йому видається власний голос. За той час, що Шолом хворів, він так змінився, що коли він зійшов через два тижні з ліжка й, насилу дочвалавши до зали, глянув у дзеркало, то ледве пізнав себе. Перед ним стояв зовсім інший чоловічок. Раніш то був цікавий хлопчик, моторний, жвавий, з червоними, пухкими щічками, з усміхненими оченятами, підстрижений кружальцем, з кучерявим русим чубчиком, що звисав на лоба. Тепер він зблід на виду, щічки змарніли, очі стали великі, погляд замислений, а сам він вигнався вгору. Його обстригли наголо, як татарина, зрізали русе кучеряве волосся. Тепер то вже був зовсім інший парубійко.
Але Шолом змінився не тільки зовні — він увесь став якийсь зовсім інший. Шолом відчував, що душа його перетерпіла кризу... І йому стало жаль, щиро жаль свого дурного, наївного минулого, яке вже не повернеться й не повториться ніколи, ніколи! І навіть тепер, переживаючи в пам'яті знову ті щасливі роки й переходячи до дальшої оповіді, він з тихим сумом озирається назад і прощається вже навіки з гарними роками свого дитинства:
— Прощай, дитинство!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
58
ШОЛОМ ДАЄ ЛЕКЦІЇ
Що означає давати лекції. — Молоді й старі вчителі. — Сила граматики. — До нього приходять з протекцією. — У переяславському міському саду і вдома у мачухи. — Колекторів компроміс. — Шолом одержує посаду й пакує свої книжки