Коли Шолом повернувся у хату, мачуха наказала йому внести пожильцеві самовара. Щоразу, коли пожильцеві Вольфсону подавали самовар, він починав потирати руки й казав співучим голосом, римуючи слова: "Ану, давай, давай, будемо пити чай!.." Тепер він ще додав: "Ну, що чути, нема гаманця?.." І глянув хлопчикові в очі. Шолом відчув у його словах і погляді приховану іронію. А може, це йому тільки здалося так? Як то кажуть: "Знає кицька, чиє
т
сало з'їла..." Або: "На злодію шапка горить..." В усякому разі, юний злодюжка люто зненавидів у цю хвилину Вольф-сона, не міг дивитися на його литвацьке обличчя й слухати його литвацьку вимову, проклинаючи й те, й те страшними прокльонами. Але як його бути з гаманцем? Це ж не діло — його ще можуть знайти в дровітні. Якби не поспішили звільнити служницю, то можна було б гаманця підкинути. А тепер, коли її вже нема, підозра обов'язково паде на дітей. Кепська справа!..
Вночі Шолом довго не міг заснути. Йому все здавалося, що то сон, лихий сон. Невже це правда? Невже він злодій? Звичайнісінький злодій?! Як низько може впасти людина! Його аж піт пройняв від цієї думки. А що буде далі?.. Далі він заснув, і йому верзлися гаманці — не гаманці, а якісь гидкі живі істоти, облізлі, жовклі й зморщені, холодні й слизькі, мов гаддя, жаби... Вони ворушаться, повзають по тілі, залазять за комір, під пахви — бррр!.. Він прокинувся, почав роздивлятися під ковдрою, мацати тіло — це, хвалити бога, тільки сон. Але як спекатися гаманця? Не залишається нічого іншого, як закинути його в таке місце, де жодна жива душа не зможе його знайти. Постає питання, куди саме? До сусіда в город? Десь на кладовищі? У жіночу синагогу? Ні, найкраще буде — з моста в річку. І найслушніший для цього час — субота. На цьому він і спинився.
Субота. Кінець літа. Надворі ще тепло. Молодики ще гуляють без верхнього одягу, дівчата ще ходять з парасольками. Серед шпаціруючих і наш герой з гаманцем. Гаманець захований глибоко в кишеню й ущерть напханий камінчиками, щоб він одразу поринув на саме дно річки. Як на те, на мосту повно людей, а Шоломові ж треба, щоб ніхто не бачив, як він здійснюватиме свій задум. Шолом довго походжає серед натовпу, зазирає всім у вічі, й він ладен заприсягтись, що люди якось дивно поглядають на нього. А може, це йому тільки здається? Знову-таки: "На злодію шапка горить..." Нарешті Всевишній зглянувся на нього, навколо нікого нема. Шолом перехилився всім тілом через поруччя, удаючи, ніби побачив у воді бозна-яке диво, і намацав у кишені клятого гаманця. Йому здалося, що в руці у нього якась бридка жива істота, щось ніби гадюка. Він поволі витяг це з кишені, розтулив пальці. Плюх —
і гаманець зник! На воді, де впав гаманець, виникло коло. Воно почало ширшати дедалі більше, потім виникло ще одне коло, потім третє... Шолом не міг відірвати очей від того місця, де він потопив свій гріх, поховав свою таємницю навік-віки. Раптом чийсь приємний голосок вивів його з задуми й забринів чарівний сміх:
. — Рибки плавають? Ха-ха! А чим іншим можна тут милуватись?
Шолом повернув голову й побачив канторову дочку з подругою.
— Ви вже давно тут стоїте? — спитав він дівчат.
— Весь час, ха-ха! — відповідають вони сміючись. Шоломові наче щось урвалося всередині — невже вони
все бачили?
Дурний хлопчак! Марно він страхався. На нього чигала інша біда, якої він аж ніяк не сподівався. Йому судилося пережити, як побачимо далі, нову драму під назвою "Кан-торова дочка".
55
КАНТОРОВА ДОЧКА
Дочка кантора Цалі. — Палка любов.-Листування двох юних сердець. — Лист нашого героя потрапляє в чужі руки
Таку саму іроль, яку в великому місті відіграють тепер гімназисти й студенти, відігравали колись у маленькому містечку учні повітового училища. Одного їм тільки бракувало — уніформи. Та це не заважало дивитися на них, як на справжніх героїв. їм дозволялося таке, чого звичайним хедерникам аж ніяк не подарували б. Вони, скажімо, могли безкарно підстроїти каверзу шамесу, купатися в річці поза купальнею, жартувати з кого завгодно й навіть розмовляти з дівчиною, аби вона була з гарної сім'ї. А дівчата просто-таки упадали за ними. Проте я мушу одразу застерегтися, що тут флірту або романів і помину не було. То були найчистіші, найсвятіші відносини, які тільки можливі між юнаком і дівчиною. Я анітрошечки не прибільшу, коли скажу, що відносини між ангелами не можуть бути чистішими й невиннішими, ніж відносини між канторовою дочкоїр й юним героєм цього життєпису. Де, коли й за яких обставин вони познайомилися, важко тепер сказати, та це, власне, не має особливого значення. Іншого часу та іншого місця для зустрічей, крім як у суботній день на мосту, що веде до Підвірок, у місті не було. Хто перший заговорив, юнак чи дівчина, і що вони тоді вперше сказали одне одному, зараз визначити неможливо. Почалося воно, безперечно, з пильного погляду, з усмішки. Потім — ніби ненавмисний дотик ліктем, а потім — рукою до кашкетика: "Здрастє". Далі — вже не приторкаючись до кашкетика: "Как поживаєте?" А згодом, під час дальших зустрічей, зупинялися на хвилинку, заводили мову про які-небудь дрібниці й домовлялися про наступну зустріч:
Він. До побачення.
Вона. Коли? Знов у суботу?
Він. А коли ще, як не в суботу?
Вона. Де? Знову тут, на мосту?
Він. А де ж іще?
Вона. Може, десь в іншому місці?
Він. А саме?
В о н а. Де ви будете в свято тори, під час гакофес? * В і н. Як то де? У великій синагозі. Вона. А чом не в холодній синагозі? В і н. Там, де ваш батько молиться? Вона. Хіба це однаково?
Він. Мій батько спохватиться, що мене нема...
Вона. Якщо ви хлопчик, який ще боїться батька...
Шолом не дає їй закінчити, бо ці слова допікають йому до серця. Як, йому кажуть, ніби він хлопчик, що боїться батька! І хто це йому каже?! Він одразу дає собі раду й спритно викручується з ніякового становища: йому конче треба їй сказати дещо дуже важливе, але ж вона тге сама, а з подружкою, тому він не може їй це сказати. Канторова дочка червоніє й дає знак подрузі, щоб та відійшла трохи вбік. Подружка відходить, і вони залишаються віч-на-віч. Канторова дочка ладна вислухати його секрет. Він не дав себе довго просити і, плутаючи язиком, каже їй: