З ярмарку

Сторінка 55 з 94

Шолом-Алейхем

Відтоді вони стали жити, як одна душа. Куди один, туди й другий. Разом вчилися, і вчилися добре. Вони дали один одному слово випередити всіх, бути першими, найкращими учнями в класі. І ці двоє таки домоглися свого, набагато випередивши своїх класних товаришів, і переходили з класу в клас першими учнями, але разом із цим вони уславились також, як найперші, най відчайдушніші пустуни. Ніхто з міських хлопчиків на наважувався на такі витівки, які витворяли Шолом та Еля. Вони ж бо найкращі учні, "пенсіонери", стипендіати — їм усе дозволено! А як досконало вони знали граматику! Тільки-но почують якесь слово, вони одразу вдаються до граматики й починають його відмінювати. Скажеш, наприклад: "Стіл", а вони: "Стіл, стола, столу, стіл, столом, на столі". Або скажеш: "Ніж", а вони: "Ніж, ножа, ножу, ніж, ножем, на ножі". А географія! Хто ще так добре міг пояснити, чому земля кругла? Що навколо чого крутиться — земля навколо сонця чи сонце навколо землі? Звідки береться вітер? Що відбувається раніш — грім чи блискавка? Звідки береться дощ?

З усіх предметів, які вони вивчали в школі, Шоломо-вому батькові подобалася тільки географія, бо географія робить людину освіченою. Щоправда, математика теж непогана наука — вона загострює розум, але не більше. От, скажімо, Йося Фрухштейн, проста людина, ніде не вчився, проте дайте йому найскладнішу задачу, і він її одразу розв'яже усно. Чи візьміть, наприклад, Колектора. Де він учився? Десь у єшиботі. Проте, гадаєте, він не знає алгебри? Про Лейзера-Йосла нічого й казати, а про Арнольда з Підвірок і поготів! Арнольд хоч зараз може скласти іспит. Ні, кажіть собі, що хочете, географія — не математика. Географію треба вивчати, географію слід знати. А Шолом знає географію. Батько дуже любить розмовляти з ним про цей предмет, і він відчуває себе щасливим, коли при цьому є ще хто-небудь.

Цікаво буває, коли під час такої розмови присутній дядько Пиня. Погладжуючи бороду й усміхаючись, він глузує з маленького філософа, що так носиться із своєю географією. Такий хлопчисько, такий капшук дозволяє собі зухвало твердити в очі своєму дядькові, літній людині, ніби не сонце крутиться, а земля. А ось у біблії виразно сказано: "Сонце, зупинись у Гібеоні!" Хто може це заперечити?

— Ось ти кажеш, наприклад, ніби спершу гуркоче грім, а вже потім мигтить блискавка. Але ж ми раніш бачимо блискавку, а лише потім чуємо грім! — кепкує з Шолома дядько Пиня й заходиться сміхом.-— Далі ти кажеш, що земля — куля, тобто кругла, як яблуко. Чим ти мені це доведеш?

— Якщо ви, дядьку, хочете переконатися в цьому,— відповідає Шолом,— то встаньте, будь ласка, завтра вдосвіта й подивіться на шпиль монастирської дзвіниці при сході сонця, тоді ви побачите, що насамперед освітлюється саме цей шпиль...

— Мені, звісно, більш нічого робити, крім як вставати вдосвіта й дивитися на церкву заради твоєї географії, ха-ха-ха!..

Ні, дядько Пиня невдоволений ні з географії, ні з класів і ні з того, що його племінник приятелює з синком писаря Доді. Хто його знає, на які похилі стежки той заведе Шолома... До дядька Пині вже дійшли не дуже гарні чутки про цих хлопчаків. Він чув, що вони кожної суботи йдуть гуляти в Підвірки, носять із собою в кишені хустинки в суботу й розмовляють не по-єврейськи, а по-російському. Ой леле, все це була щира правда! Ще й більш од того, вони справді йдуть щосуботи в Підвірки, але не гуляти, як ми далі побачимо. Вони носять із собою в суботу не лише хустинки, а й дрібні гроші, щоб купувати грушки, і розмовляють про такі речі... Ах, якби дядько Пиня почув, про що вони розмовляють, та й як розмовляють! Якби дядько Пиня ще знав, що хлопчаки катаються човном, забираються вдвох геть далеко на протилежний берег і там, лежачи на зеленій травиці, читають книжки (російські) та співають пісень (російських), марять наяву, думами в хмарах літають, мріють про майбутнє, коли скінчать повітове училище. Куди вони поїдуть? Що вивчатимуть? Ким будуть?

І, ніде правди діти, настрій був, так би мовити, не єврейський, і єврейського змісту в цих мріях не було, бо Еля ріс у сім'ї, далекій від усього єврейського. Хоч, одне одному не заважає, ляпасів за те, що він не хотів молитися, Еля діставав од свого батька не менш, ніж усі інші хлопчаки від своїх батьків. Боюся, що всі батьки такі. Ви ще й тепер можете зустріти батьків, які самі грішать, а хочуть, щоб їхні діти були статечні й побожні, не схожі на власних батьків...

Неохота молитися була у хлопчаків давньою хворобою, ще з хедеру. Вони часто-густо цроминали молитви, а відколи хлопчики почали відвідувати класи, вони майже перестали молитися. Батько це знав, але вдавав, ніби нічого не помічає. Та знайшлися такі, що стежили за ними і відкрили батькові очі, щоб він, нарешті, побачив, як його діти поступово збочують з правдивого шляху. Це призвело до того, що діти зовсім кинули молитися, та ще відчували при цьому якесь душевне задоволення. Недаром старий меламед, пояснюючи своїм учням, цим маленьким грішникам, суть гріха, казав, що страшний не самий гріх, а потяг до гріха. Шолом ще й досі пам'ятає смак свого першого гріха — осквернення суботи. А сталося це так.

Суботній день. Обивателі пообідали й поринули в солодкий сон. Надворі ані живої душі. Тихо, спокійно — можеш собі робити, що хоч! Сонце пече, як у пустелі. Вибілені стіни будинків та дерев'яні паркани дворів так і просяться, щоб на них що-небудь намалювати. Шолом засунув руки в кишені — там лежить у нього шматочок крейди, тієї крейди, якою пишуть у класі. Він озирається на всі боки — нема нікого, віконниці зачинені. А лукавий нашіптує: "Малюй!.." А що його малювати? І він нашвидку малює чоловічка, якого всі діти звичайно малюють, наспівуючи при цьому відому пісеньку:

Точка, точка, запятая, Минус, рожица кривая, Ручка, ручка и кружок, Ножка, ножка и пупок.

Чоловічок з круглим личком, ручками, ніжками та сміхотливим ротиком готовий. Художник Шолом знову озирається навколо — нема нікого, віконниці зачинено. І лукавий нашіптує: "Пиши!" А що його писати? І він пише під малюнком гарними, круглими літерами:

Кто писал, не знаю, А я, дурак, читаю.