Які різні люди є на світі! Наскільки балагула Меєр-Велвл, що возив дітей з Воронкова в Переяслав, був жвавий, моторний і балакучий, настільки балагула Шимен-Волф, що возив дітей з Переяслава в Богуслав, був якийсь (Страшенно похмурий, сонний, мовчазний. Хоч кіл на голові йому теши, хоч з гармат стріляй в нього, він ані слова не іскаже: крім як: "Сідайте на воза!" або: "Злазьте з воза!" Дітей мучила цікавість: чи скоро покажеться Дніпро, коли вони переправлятимуться поромом і що воно таке, пором? Але нічого не вдієш — людина мовчить, та й годі! Сидить .собі, як опудало, на передку, підстьобує коней, прицмокує на них товстими губами, і час від часу чуєш тільки окремі іслова: "Но-о, холери, бодай холера на вас!" або: "Но-о, падла, щоб ви здохли!" А іноді він шепоче щось самому ^обі або співає тоненьким голоском. То він проказує напам'ять псалми.
Так само, як люди бувають різні, так, пробачте за порівняння, і коні бувають з різним норовом. Коні Шимен-Волфа дуже нагадували свого хазяїна: вони теж були сонні та ще мали звичку чхати. Цілу дорогу вони чхали, форкали, обмахувалися хвостами й ледве-ледве перебирали ногами. Здавалося, що вони отак чвалають страшенно довго й бозна-коли дістануться до якогось селища. Навколо — небо, земля, пісок. Пісок без кінця-краю. Та от коні раптом зупиняються, Шимен-Волф злізає з фургона і, доспівавши своїм тонким голоском: "Бла-аженні-і ті, що упо-ова-ають на ньо-го...", звертається до дітей: "Злазьте з воза!" Діти вилазять з фургона. Що сталося? Нічого. Дорога піщана, і коням важко, тому доведеться трохи пройтись пішки. Хай так, не страшно, хай буде пішки. Навпаки, пішки навіть веселіше. Погано тільки те, що наймолодша сестричка, якій тільки минув один рік, не хоче залишатися сама в фургоні, і вона плаче. Доводиться нести її на руках, що вже не дуже приємно. Щастя, що це триває недовго. Незабаром дорога стає кращою, і Шимен-Волф наказує дітям: "Сідайте на воза!" Діти залазять у фургон і розлягаються там, аж поки знову не починається глибокий, грузький пісок. Тоді знову лунає наказ: "Злазьте з воза!", а потім: "Сідайте на воза!" Але що це там блиснуло вдалині? Що там яскріє, мов скло, леліє на сонці сріблом, і мерехтить, і блимає? Невже це Дніпро? Дітям не сидиться у фургоні. А фургон, як на те, котиться поволі-поволі, бо щоб дістатися до Дніпра, треба подужати не одну смугу глибокого, аж до колін, грузького жовтого піску. Поволі, ледве-ледве ступають конячки, насилу витягуючи ноги з піску. Колеса глибоко грузнуть, віз крекче, і Дніпро поступово вимальовується в усій своїй красі й величі. Так, це він, Дніпро! Він блискотить, міниться на сонці й усміхається до юних гостей, які вперше прибули, щоб вітати древнього діда: "Мир тобі, діду, як ся маєш?"
Високий, зелений, подекуди пожовклий побережний очерет, що відбивається у воді своїм довгим гостроверхим листям, надає старому особливої принади.
Тихо. Далеко й широко розлігся Дніпро, як море, і вода мчить кудись, нечутно мчить. Куди? Це — таємниця. Блакитне небо дивиться згори вниз і відбивається у воді разом із сонцем, яке ще не спустилося до обрію. Прозоре небо, прозора вода, прозоре повітря й чистий пісок. І тиша навкруги, благодатна тиша. І широчінь, безмежна широчінь! І згадуються слова псалма: "У просторі — господь бог..." Фррр! — з криком випурхнув з очерету якийсь птах. Мов стріла, прорізав він чисте, непорушне повітря і почав ширяти зигзагами високо-високо, та скоро, ніби роздумавши, спустився зигзагами й зник у жовто-зеленому очереті. І хочеться, мов той птах, випурхнути з фургона й ширяти над водою або хоча б роздягтися догола, стрибнути у воду, хлюпатись у ній і плисти, плисти, плисти...
— Злазьте з воза! — командує раптом Шимен-Волф і перший вилазить з фургона, застромлює батіг за пояс, підносить долоні до рота і, задерши голову, кричить дивним, глухим, наче з порожньої бочки, голосом:
— Поро-о-о-ом! Поро-о-о-ом!
Пором, видно, жива істота, що перебуває десь на тому березі, і його треба викликати. І дітлахи, вилізши з фургона, розминають затерпле від довгого сидіння тіло й починають гукати разом з балагулою пором. Вони так само, як і балагула, підносять до рота долоні, задирають голову й пронизливо вигукують:
— Поро-о-о-ом! Поро-о-о-ом!
Несподівано на них нападає сміх не знати чого. Смішно, та й годі! Вони сміються, бо їм добре, бо вони юні й здорові, бо поруч Дніпро і вони незабаром поїдуть поромом. Хто може рівнятися до них? Та ось сонце починає прощатись із днем. Своїм останнім сліпучим промінням із щирого золота воно пронизує срібну гладінь Дніпра — і сміх уривається. Більш не хочеться сміятись — надто тихо стало тут, на березі Дніпра. Священна тиша! І чогось холоднувато стало, і вода якось дивно пахне. Вона дзюрчить, мурмоче, струмить... Тим часом Шимен-Волф підперезався хусткою, відклав пабік батога, став обличчям до сходу, благочестиво заплющив очі, розхитався й почав своїм тонким голоском проказувати надвечірню молитву. Ця молитва тут, під рожевіючим пебом, на березі чудового, пахучого старого Дніпра, злилася з дзюрчанням і мурмотінням води, і веселими юними мандрівниками опанував новий настрій. їм теж захотілося молитись. Це була, можна сказати, їхня перша добровільна молитва, отут, просто неба, поблизу самого бога. їм ніколи так не хотілося молитись, як тепер, у цей вечір, просто неба, на дніпровому березі. Проминувши вступну частину молитви,— нічого, в дорозі можна обійтися без вступу,— вони почали одразу з слів: "Блаженні ті, що живуть у домі твоєму", почали із запалом, наспівуючи. Потім, коли дійшли до заключної частини молитви, вони повернулись обличчям до сходу, заплющили очі й, розхитуючись, як балагула, проказали: "Бог великий, всемогутній, всебла-гий..." Саме тут, просто вечірнього неба на дніпровому березі, вони відчули справжній зміст цих слів. І молитва їхня лилася так щиро, так солодко, як ніколи!
37
НА ПОРОМІ
Несподівана зустріч на поромі. — Ма-леньний вихрест. — Вони пізнали один одного. — Розійшлися без слів
Маленькі сироти-мандрівники ще не встигли скінчити молитву, як побачили вдалині на яскріючій гладіні Дніпра якийсь темний клубок, що весь час міняв свої барви в промінні призахідного сонця. Цей клубок дедалі збільшувався, раз у раз пірнав, то зникаючи, то знову з'являючись. Потім діти почули якийсь дивний шум, наче торохтіння колес і скрип линви. Вони нашвидку закінчили молитву й кинулись до берега, де побачили грубу линву, натягнуту через усю дніпрову широчінь і прикріплену на цьому березі до товстої колоди. А темний клубок чимраз більшав, перетворюючись на незграбну дерев'яну істоту, на якесь чудисько, що нагадує плавучий будинок. На спині цього чудиська крутилося колесо, за допомогою якого воно рухалось по воді, поволі, але впевнено наближаючись до берега. Нарешті його вже можна було добре розглядіти. Виявилося, що це не чудисько, не жива істота, а таке судно, барка чи берлина, і на цій берлині стоять підводи, коні, люди. Оце й був той пором, що його діти так довго виглядали, і на цьому поромі вони переправляться через Дніпро! їм стало легше на душі, тепер можна трохи сісти на пісок і почекати, поки пором пристане до берега, бо він рухається не дуже швидко, посувається поволі-поволі, ледве повзе. Навіть сонце рухається значно швидше за нього. Щойно воно було над обрієм, а тепер уже котить, немов з гори, і швидко зникає по той бік ріки, залишаючи по собі широку червону смугу. Вітерець чимраз свіжішає. Діти сидять на піску, а однолітнє малятко спить на руках у старшого брата.