А дітей було чималенько, понад дюжину, різного віку та різної масті: чорнявих, білявих, рудих.
З дітьми тут, звісно, не дуже панькались, тобто ніхто надто не побивався за ними, і якби вони, боронь боже, не народилися на світ, шкода була б невелика. Та коли вони вже є, то "хай собі будуть — кому вони заважають? Хай живуть довгі роки..." Кому з них щастило викрутитися з віспи, кору та інших дитячих болячок і напастей, той виростав і йшов у хедер, спершу в початковий, до Ноте-Лейба, а потім до реб Зореха — вчителя талмуда. А кому бракувало сил перемогти тисячоокого ангела смерті, що завжди чигає на цих маленьких пташенят, той вчасно забирався туди, звідки прибув. Тоді завішували дзеркала й відбували босини: батько й мати скидали черевики, сідали на підлогу й довго плакали, так довго, аж поки не переставали. Потім казали: "Бог дав — бог узяві", витирали очі, підводилися з підлоги й... забували. Інакше воно й не могло бути в цьому неймовірному гармидері, де товчеться понад дюжину дітлахів, і серед них один уже жонатий, з борідкою, що тільки-но засіялась, а найменше — немовля...
Велику майстерність мала виявити мати, щоб викохати таку купу дітей і упоратися з усіма їхніми хворобами. Звичайно на дітей, знай, сипались ляпаси, буханці, штурхани, та коли, боронь боже, хтось захворював, мати вже не відходила від ліжка: "О лишенько нені твоїй!" Але тільки-но дитина видужає, підведеться на ноги, на неї вже гримали: "У хедер іди, шибенику, в хедер!.."
У хедері навчалися всі, починаючи з чотирьох років і аж до... майже до одруження. І в усій цій дитячій компанії визначався як найбільший шибеник середульший, герой цієї біографії, якого звали Шолом, або Шолом, син Нохема Вевикова.
Правду кажучи, він не був такий вже поганий хлопчик, оцей Шолом, і вчився він краще за всіх інших дітей, але стусанів, ляпасів, штурханів та різок, хай бог милує, він теж діставав більш за всіх. Певно, було за що.
— Ось побачите, люди, з цієї дитини пуття не буде! Це росте казна-що, нікчема, шелихвіст, самоволець, ненажера, урвиголова, вихрест, виродок якийсь!..
Так атестувала його служниця Фрума — ряба, сліпа на одне око, але служниця віддана, чесна й дуже ощадна. Вона немилосердно шмагала дітей, скупилась на їжу для них, стежила, щоб вони були статечні, побожні, чесні" й чисті душею перед богом та перед людьми. А що мати, як жінка ділова, завжди була заклопотана в крамниці, Фрума твердою рукою вела господарство в домі й "виховувала" дітей, як рідна мати. Уранці вона їх будила, вмивала, причісувала, проказувала з ними ранкову молитву, лупцювала, давала їсти, відводила в хедер, приводила додому, знову лупцювала, давала їсти, проказувала з ними молитву перед сном і знову лупцювала та вкладала спати усіх разом — хай вам не буде соромно — таки в одне ліжко із собою. Сама вона лягала в ногах.
Неабияким лихом була ця Фрума для дітей, і її весілля стало для них справжнім святом. Дай боже йому довгий вік, цьому шалапутові Іделю, з його кучерявою чуприною, змащеною гусячим салом, і з ніздрями, які так зрослися, що аж ніяк не зможеш висякатись, хоч би ти був мудрий, як сам цар Соломон. Дай боже йому довгі літа за те, що вирішив (ото божевільний!) одружитися з сліпою на одне око Фрумою. А одружився він з нею не абияк, а "з любові", тобто він закохався в неї аж по самі вуха. Покохав він її, звісно, не за те, що вона ряба й сліпа на одне око,— боронь боже! — а щоб поріднитися із самим реб Нохемом Вевиковим. Це ж вам не жарт, така рідня! Сама Хая-Естер (мати нашого героя) справляла весілля, була головною розпорядницею, пекла медівники, запросила музик з Березані, танцювала, веселилася-гуляла до ранку, аж охрипла.
Ох і нареготалися й натанцювалися тоді діти! Раділи вони, власне, не так з того, що пройдисвіт і шалапут жениться на сліпій дівці, як з того, що вони нарешті позбуваються цієї дівки Фруми навік-віки. Між іншим, добре посміялися вони також з того, як "шибеник" перекривляє щасливу пару — молодого, який весь час свистів носом, і молоду, яка дивилася на свого судженого єдиним оком і облизувалась, наче та кицька, що поласувала сметаною.
Копіювати, перекривляти, мавпувати — на таке наш Шолом був мастак. Побачивши кого-небудь уперше, він одразу помічав у нього якусь ваду, щось "смішне", надувався, мов пузир, і починав його перекривляти. Діти аж заходилися сміхом, а батьки скаржились учителеві: "Шибеник перекривляє весь світ, наче та мавпа,— треба хлопця відучити від цього!"
І вчитель узявся відучувати Шолома від цього, та дарма. У дитину ніби ввійшла якась "нечиста сила", якесь чортеня, і Шолом перекривляв геть усіх на світі, усіх без винятку, навіть самого вчителя, показуючи, як той нюхає табаку й дріботить своїми маленькими ніжками, і учи-тельшу, як вона із жалісною міною, червоніючи й раз у раз кліпаючи одним оком, випрошує в чоловіка гроші на суботу і, не вміючи вимовити слово "субота", каже "шубота". І тоді летіли ляпаси, сипалися стусани, свистіли різкиї Ох які різки! Які різки!
Одне слово — веселе було життя!
4
СИРОТА ШМУЛИК
Казни, фантазії й сии. — Кабала41 й чари
Є такі обличчя, наче створені богом, щоб чарувати вас з першого погляду. "Любіть мене!" — промовляє вам таке личко, і ви починаєте його любити, самі не знаючи за що.
Отаке миле личко мав сирота Шмулик, хлопчик без батька й матері, що жив у рабина.
До цього ПІмулика й прихилився всією душею Шолом, син Нохема Вевикова, герой цієї автобіографії, з першої-таки хвилини їхнього знайомства. Він ділився з ним сніданками, обідами й став його другом, та ще яким другом — одна душа, одне тіло! За що — спитаєте? За його казки.
Ніхто не знав стільки казок, скільки їх знав Шмулик. Але знати багато казок — це ще не досить. Треба ще вміти їх розповідати. А Шмулик умів розповідати казки, як ніхто інший.
Звідки цей цікавий хлопчик із червоними щічками й мрійними очима брав стільки казок, таких гарних, захоплюючих казок, що рясніють чудесними, фантастичними картинами? Чи то він колись їх чув від кого? Чи, може, то був витвір його власної фантазії, може, він їх сам вигадував? Цього я досі не можу осягнути. Знаю тільки одне: розповідь у нього лилася наче з невичерпного джерела, гладенько, як на олії, і тяглася, як довга шовкова нитка. І солодкий був його голос, солодка була його мова, неначе меД. А щічки його пашіли, і очі бралися тонкою поволокою, ставали вологими, мрійними.