Тут, у дядька Пині, батько вже не похвалявся своїм "знавцем біблії". У цьому домі біблію не дуже шанували. Хто вивчає біблію? Тільки вільнодуми! * Зате батько не міг утриматись і похвалився гарною рукою своїх дітей. Його діти, сказав він, мають на диво гарний почерк.
— Оцей малюк,— кивнув він на "знавця біблії",— має чудову руку, у цілому світі такої не знайдете.
— Ану, подайте сюди перо й чорнило! — скомандував дядько Пиня й закачав рукави на обох руках, неначе сам мав узятися до якоїсь роботи.— Негайно принесіть мені перо й чорнило, побачимо, як він пише, яка в нього "чудова рука". Мерщій!
Наказ дядька Пині пролунав, як наказ суворого генерала, і всі діти, хлопчики й дівчата, кинулись шукати перо й чорнило.
— Аркушик паперу! — знову скомандував генерал. Але паперу ніде не знайшлося.
— Стривайте! Знаєте що? Хай він напише отут, на моєму молитовничку,— порадив дядьків молодший син Іця, цікавий хлопчик з гостроверхою голівкою й довгим носиком.
— Бери пиши! — наказав батько своєму "знавцеві біблії".
— А що писати?
— Пиши, що хочеш.
Вмочивши перо, "знавець біблії", чи то "чудова рука", замислився — він не знав, що писати, хоч убий! Сім'я дядька Пині уже, певно, думала, що "чудова рука" може писати лише тоді, коли ніхто не бачить. Але враз Шолому прийшов на пам'ять напис, який тоді можна було зустріти мало не на кожній єврейській книжці. Шолом закотив рукав, крутнув у повітрі рукою, знову вмочив перо й за кілька хвилин зробив такий напис староєврейською мовою:
"Хоча писати на священній книжці мудреці заборонили, але заради відмітного знаку це дозволено".
То було щось на зразок вступу, після якого вже йшов відомий текст:
"Цей молитовничок належить. Кому належить цей мск литовничок? Кому належить, тому й належить. А все-таки кому він належить? Тому, хто його купив. Хто його купив? Хто його купив, той і купив. А все-таки хто його купив? Той, хто дав гроші. Хто дав гроші? Хто дав, той і дав. А все-таки хто дав? Багатій. Хто багатій? Хто багатій, той і багатій. А все-таки хто багатій? Багатій — славетний хлопчик Іцхок, син славетного багатія Пинхеса Рабиновича у місті Переяславі".
Важко передати, який фурор викликав цей напис як своїм змістом, так і своїм письмом. А надто письмом! Шолом добре постарався, щоб його батько не набрався сорому, боронь боже. Він напружив усі свої сили й потів, як бобер. Він обрав найкращий і найдрібніший шрифт, який можна читати лише з допомогою лупи. Він застосував мистецтва каліграфії, успадковане ним від воронківського вчителя реб Зореха, який виховав у тому містечку, можна сказати, ціле покоління каліграфів, що розповзлися по всьому світові й майже всі ще й досі визначаються своїм гарним письмом.
27
БЕЙН-ГАЗМАНІМ
Арнольд з Підвірок. — Нові товариші. Мел а мед Гармізо читає тору. — Во* ронківсьні шибеники показують своє вміння
Бейн-газманім! Хто може це зрозуміти? Вакації, вакей-шон, фер'єн, канікули — то все слова однакового змісту. Проте вони аж ніяк не можуть сказати серцю єврейського хлопчика того, що йому каже слово "бейн-газманім".
Дитина, яку відпустили на канікули з школи чи з гімназії, досить нагулялася й там, де вона вчиться, досить погралася, попустувала й набігалась із своїми товаришами на протязі всього року. Можливо навіть, більш пустувала, ніж училася. Але хлопчик з хедеру весь рік тяжко працював, сидів, бідолаха, допізна й все вчив, учив, учив! І враз — бейн-газманім! Цілих півтора місяця, від середини елула до кінця тишре *, не треба йти в хедер. Хіба є на світі більше щастя? До того ж надходять ще осінні свята. Новий рік! Судний день! Кучки! Свято тори! І все це на новому місці, у великому місті Переяславі!
Насамперед слід оглянути місто. Діти його ще майже не бачили. Крім як у тітки Хани, у дядька Пині, у великій синагозі, у старій синагозі й в холодній молитовні, де співає кантор Цаля, воронківські діти майже ніде не були. Але ж у місті є ще чимало вулиць та інших цікавих місць. Є ріка Альтиця й ріка Трубейла і довгий міст. А Підвірки, що за мостом! Підвірки — це щось на зразок окремого міста, проте вони частина Переяслава. Звідти походить Арнольд з Підвірок. Цей Арнольд частенько навідує Нохема Рабиновича, щоб посидіти з ним, побалакати про Маймояіда, про "Кузрі" *, про Баруха Спінозу * й Мойсея Мендельсона, а також про інших великих людей, що їх Шолом не міг запам'ятати, крім одного на ім'я Дрепер, який добре запав йому в голову... "Арнольд дуже освічена людина,— казав батько, який був високої думки про нього.— Якби Арнольд не був євреєм, то він би міг стати прокурором". Чому саме прокурором, чому єврей не може стати ним,— цього Шолом ще не міг зрозуміти. Він знав лише одну відміну антисемітизму — собак. З власного досвіду. У Воронкові сільські хлопчики якось нацькували на нього собак, які повалили його на землю й порвали, залишивши слід аж по сей день.
Арнольдові з Підвірок герой цього життєпису дуже завдячує своєю дальшою освітою, і тому ми ще з ним зустрінемось. А поки що маємо бейн-газманім і переддень свят. Час познайомитися з місцевими хлопчиками й придбати нових товаришів.
Серед синків почесних городян особливо визначався Мойше-Іцхок, Вігдорів син, рудий хлопчик, прилизаний, в альпаговому сурдутику й такий пихатий, що гребував розмовляти навіть із самим собою. І мав рацію. По-перше, його батько — власник будинку з білим балконом. У цьому будинкові є безліч всіляких годинників та годинничків, і коли настає дванадцята година, всі ці годинники починають так бити, що можна оглухнути. А сам Іцхок-Вігдор завжди тягається з усім світом, і очі в нього якісь розбійницькі — хлопчики в синагозі аж тремтять від його погляду.
На другому місці стоїть Зяма Корецький, трошки сутулий, один з найвідчайдушніших пустунів. Він приятелює не з кожним хлопчиком, та й не кожен хоче з ним приятелювати, бо його батько, петербурзький адвокат,— вільнодум і підстригає бороду, а на носі в нього якісь дивні окуляри, що звуться пенсне. Оцей Зяма навчив усіх хлопчиків міста купатися, плавати, бігати на ковзанах і ще багато такого, чого не всі єврейські діти вміють.
Після Зями йдуть синок Ісрола Бендицького, блідий, кволий хлопчик, пихатий Хайтл Рудерман — вчителів син, Авремл Золотушкін, чорний, як арап, Мерперти й Ліп-ські — чепуристі пестуни в начищених чобітках. До них не кожен наважиться підійти й заговорити, бо хто може собі дозволити щодня носити такі наваксовані чобітки? Далі йдуть маленькі Канавери — страшенні бешкетники, що завжди граються з собаками й мучать котів. З усіма цими хлопчиками Шолом не хотів приятелювати. Він волів мати за товаришів таких дітей, як Мотл Срібний, хлопчик з довгими пейсами, що грав на скрипці, або Еля, Додів син, жвавий, сміхотливий хлопчак, тощо. З ними Шолом молився в одній синагозі з спільного молитовника і з ними разом пустував: перекривляв шамеса Рефоела, показуючи, як тон дивиться одним оком і вигукує співучим голосом: "Вісімнадцять гульденів за кошена!" *, або Вову Корецького, що висвистує носом, Беню Канавера, що жує табаку, Іцхока-Вігдора, що весь час знизує плечима, Шолома Віленського, що раз у раз гладить борідку й шморгає носом. Є, хвалити бога, кого перекривляти. Ось, скажімо, взяти меламеда Гармізо, який читає тору. Шолом дві суботи підряд вивчав, як Гармізо спочатку розхитується на одній нозі, потім, скрививши рябе обличчя, починає щирити жовті зуби, випростує довгу шию, поводить гострим носом в повітрі вгору-вниз і раптом як гукне дивним гортанним голосом: "Диви, я дав тобі життя й добро, смерть і зло..." Можна померти зо сміху! Всі, хто бачив, як Шолом перекривляє Гармізо, присягалися, що це викапаний Гармізо. Але сам Гармізо, дізнавшись, як Шолом його перекривляє, був дуже незадоволений. Він не полінувався, пішов до Нохема Рабиновича й розповів йому геть усе: він, Гармізо, чув, що в реб Нохема є хлопчик, який його перекривляє під час читання тори. Це викликало переполох у Рабиновичів. Нохем обіцяв розслідувати справу, як тільки діти прийдуть додому. Коли діти прийшли, до них одразу взялися. Батько, звісно, здогадався, що то, мабуть, Шоломові витівки.