То була добра порада. Дядько Нісл мав широку натуру, і коробка з тютюном стояла в нього відкрита на піддзеркальнику, приступна для всіх. Маленький Шолом унадився ходити до дядька, залазив рукою в коробку, набирав цілу жменю тютюну і — в кишеню! Як на те, це побачила тітка Годл (саме вона, а не хто інший), і знялася страшенна буча. Кінець світу, та й годі! Не було на світі такої кари, небесної чи земної, якої б не заслужив маленький злочинець. Він уже ладен був стерпіти будь-які муки, аби це все скоріше минулося. Та бог сотворив чудо. На Шоло-мове щастя, сталася подія, яка була, власне, нещастям! До дядька Нісла раптом прибігли із звісткою, що різникові Мойше дуже погано, все містечко вже там, він уже конає...
Для маленького злочинця то був новий удар, може, ще більший, ніж попередній. Жодного вчителя діти не любили так, як різника Мойше. То був ангел якийсь, а не вчитель! І лише тоді, коли служителі похоронного братства рвучко взяли на плечі накриту чорним покривалом труну й швидко понесли покійника на кладовище, а все містечко сунуло за ними,— лише тоді Нохема Вевикова діти згадали, яка чудова людина був їхній вчитель, як вони не вміли його шанувати, і рясні сльози линули з їхніх очей. За рідним братом так не плачуть, як вони плакали за своїм молодим вчителем, різником Мойше.
Ревніше, гіркіше за всіх плакав Шолом, який відчував себе винуватим, глибоко винуватим перед покійником. По-перше, вчитель вважав його найкращим, найстатечні-шим з усіх учнів, тоді як насправді Шолом рідко знав урок. Він тільки удавав, ніби знає, читаючи текст співучим голосом, ревно розхитуючись на всі боки й вимахуючи руками. Обманював, обманював, обманював! А скільки разів він
5 Шолом-Алейхем, т. III
65
проминав понад половину молитви або зовсім не молився ні вдень, ані ввечері й гасав з Гергеле-злодієм, дражнив попівських собак крізь штахети чи крав яблука на базарі. Тут, на цьому світі, вчитель нічого не знав, він би ніколи не повірив, що Шолом здатний на такі витівки, але там, на тому світові, він уже знає все, все!..
22
БАЛАГУЛА МЕЄР-ВЕЛВЛ ТА ЙОГО "СКАКУНИ"
Дядьно Нісл серед пустунів — сам пустун. — Фургон Меер-Велвла та його три "снануни": Мудрий, Танцюрист і Аристократна. — Балагула розповідає свою біографію
Наприкінці літа (надворі ще було досить тепло, але пахло вже місяцем елулом) прибув з великого міста Переяслава фургон, запряжений тройкою. Під'їхавши до будинку дядька Нісла, візник, балакучий єврей на ім'я Меєр-Велвл, розстебнувся й витяг десь з потайної кишені листа, написаного Нохемом Вевиковим до брата Нісла Рабиновича. У листі писалося, що, по-перше, по дітей послано підводу, по-друге, їм надсилають три пари чобітків і, по-третє, надсилають їжу на дорогу: коржі, круті яйця й груші, всього харчів на два дні. А крім того, баба Минда висилає теплу ковдру й стару шаль, щоб закутати дітей, коли, боронь боже, похолодає або піде дощ. Балагулі наказали забрати дітей уранці, одразу після ранкової молитви, а на ніч зупинитися з ними в Борисполі, з тим, щоб приїхати, з божої помоги, ввечері другого дня в Переяслав.
Якими словами описати ту радість, що пойняла дітей Нохема Вевикова, коли їм переказали зміст цього листа й за одним разом віддали чобітки? З чого більш радіти: з чобітків, з того, що вони два дні подорожуватимуть у фургоні, запряженому тройкою, чи з того, що вони позавтра ввечері вже будуть у великому місті Переяславі?
— А підійдіть-но сюди, шибеники, пустуни, урвиголови, сідайте й примірте оці чобітки! — скомандував дядько Нісл, давши щигля кому в носа, кому в ухо.
Дядько Нісл любив дітей, чужих так само, як і своїх, тому дістати від нього щигля було навіть приємно, хоча потім щеміло цілих півгодини. Кого любиш, від того й щигля сприймаєш, як подарунок. А любили його діти насамперед за те, що він був мало не єдиний у родині, хто ніколи нікого не карав, нікому не вичитував нотацій і не стежив, як інші, щоб діти навчались і молились. Навпаки, з дітьми-пустунами він і сам ставав пустуном, любив посміятися разом з ними й пожартувати, впустити, скажімо, чималу порцію табаки в ніс старому єврею, що заснув у синагозі, і коли той прокидався й починав чхати й кашляти, побажати йому доброго здоров'я. А про свято тори нічого й казати — тоді він міг і не таке утнути. Він якось напоїв п'яничку Гедалю, допоміг дітям зв'язати йому руки й ноги, як баранові, і замкнув у коморі, прив'язавши одну його руку довгим мотузком до дзвона, що висів на сволоку, так щоб Гедаля, прокинувшись, мимоволі почав дзвонити, як на сполох, і все містечко збіглося з криком: "Хто горить?"
З усього цього можна собі уявити, як тяжко було дітям розлучатися з таким дядьком. Прощаючись із дітьми, він поплескував кожного по плечу й заспокоював: "Нічого, нічого, ми ще побачимось, я теж не залишусь тут надовго". Серце не обмануло його, як читач уже знає з попередньої розповіді.
Узувши нові чобітки, в яких діти відчули себе надзвичайно приємно, ніби вже змужнілими, вони насамперед ознайомилися з фургоном, з усіма конячками й з балагу-лою, який мав їх повезти у велике місто.
Фургон, як усі фургони, з латаною сірою будою, був добре вистелений сіном і рогожами. Отже, слід гадати, їхати буде досить м'яко й приємно. Цю "приємність" діти відчули згодом, на другий день подорожі, коли всі кістки в них уже нестерпно боліли. Отакий він був, цей фургон. А щодо конячок, то про них варт поговорити, хоча й коротко, але про кожну окремо, бо ці три конячки (балагула Меєр-Велвл називав їх "скакунами") мали таке саме відношення одна до одної, як стріха до викупу первістка *. То була справжня єврейська тройка.
Почнемо з голобельного коня. Меєр-Велвл прозвав його Мудрик. Чому Мудрик — невідомо. Може, тому, що Муд-рик походить від слова "мудрий", а мудрий означає розумний, хоч, ніде правди діти, надто розумним цей Мудрик не
5*
67
був. Він був лише дуже старий — про це свідчили його сумна морда, сльозаві очі, облізлий хвіст і гострі маслаки, що випирали на його колись широкому заду. Проте, незважаючи на старість, він майже сам-один тягнув цей фургон з усім його вантажем., бо ті двоє орчикових тільки удавали, ніби тягнуть.