Знову стрельнуло у вуха напружене мовчання.
— Обізвися!.. Хто тут?.. Обізвися!.. — тепер у голосі його бриніло благання й розпач.
Бур’яни зашелепали, зашуміли, ось уже ближче, ближче... Витягнув голову, потугішав, наче зараз його мала знітити й зім’яти несподіванка, щось жахне й потворне...
— Це я,— мовило поблизу Катрусиним голосом.
Мабуть, то причулось, і він довго не міг отямитись, тільки мовчав і прислухався.
— Це я...— повторила Катруся, зупиняючись поруч.
Неквапно зникали недавні його страхи, тіло вивільнювалося од непевності, все знову ставало просте, зрозуміле, але він не знаходив у собі сили, щоб зрадіти.
— Ви заблудились,— провинно мовила Катруся,— то я й подалась за вами.
Тепер він знав, що дівчина так нікуди й не пішла, що вона весь час стежила за ним. І зараз подумав також про те, що на інше від неї й не сподівався. Ніжність ворухнулась у грудях — був безмежно радий, що не плаче.
— На Вовчок не сюди,— сказала Катруся,— до Вовчка треба звернути біля дерев’яної борони... Там дерев’яна борона лежить...
Вона взяла його за руку й повела через бур’яни. Іван Петрович не сказав ні слова. Тримав калиновий кетяг і мовчав. А Катруся, радіючи, що її не картають, геть зовсім повеселіла, і чомусь згадувала свою матір, і садок, засипаний сухим листям, і вчувалось їй погупування яблук об землю.
Іван Петрович знову вловив, як дівчинка всміхнулась.