— Бачиш, дочко, я твердо знаю, на що йду... Розумієш?.. А ти ще повинна вирости, щоб усвідомлювати вартість свого життя...
— Ви хочете мене прогнати? — здогадалась Катруся.
— Я тебе не проганяю,— заперечив Іван Петрович,— але ти повинна зрозуміти...
— Я все розумію,— перебила дівчина.
— Катрусю, я тебе люблю... Я й сам раніше думав, що це простіше. Але це не просто. Коли ми стояли в землянці... Отам я все раптово зрозумів. Мені — байдуже. Я знаю, на що йду. Я — свідомо...
— Я вас не покину,— швиденько сказала Катря.— Адже ми а вами стільки вдвох ходили!.. Хіба я вас підвела?..
— Ти не підвела... Але там, у землянці... Я їх не бачив... І тебе також не бачив, твого обличчя... Це не для дітей.
— Не хочу... Не хочу...— шепотіла Катруся.
— Так гарно кругом,— правив своєї Іван Петрович, незважаючи на її слова.— І раптом... Темрява!.. Ні, навіть не темрява. Темрява — це життя. І раптом — нічого!..— Він підвищив тон і, здається, тепер розмовляв сам із собою.— Ніхто не має права. Ніхто!.. Навіть в ім’я найкращого... Якби все найсвятіше можна б купити за одне тільки життя — я відмовився б. Я сказав би, що треба зберегти це одне життя!.. Ти ще горіх — без зерня. Ще нема! З горіха ще має бути зерня... Хай буде!..
Катря почала схлипувати. Вона майже не розуміла, про що говорить Іван Петрович. Так само не могла втямити причини його гніву й невдоволення. В лісі поводилася так, як годиться, в землянці також не похопилася жодним зайвим словом. А хіба їй треба говорити про те, що все це — важко, що все це — небезпечно? Не треба говорити, вона й сама знає. Але страху в не! нема.
Такою вже вродилась. Тільки спочатку пойняв трохи ляк, а потім...
— Далі я піду сам,— сказав Іван Петрович.
— Ви не потрапите,— схлипнула Катруся.
— Піду сам,— уперто повторив Іван Петрович.— Ходитиму день, тиждень, два тижні а таки розшукаю загін. І зроблю все, що треба...— Він, мабуть, розумів, що це не так легко, бо додав уже тихіше:— Люди допоможуть.
Катря благально торкнулася його руки. Але нічого не сказала. І раптом сліпий подумав, що вона ніколи його не покине. Що вона так і не зрозуміла всього, мовленого ним. Не відчував гніву, і ніхто ніколи не бачив його сердитим. Але зараз гнів видався йому найкращою зброєю. Схопився на ноги, затупав, закричав:
— Геть!.. Геть!.. Іди од мене, покинь мене! Чого прив’язалася? Йди до своєї матері! Я не хочу її сліз! Не сиди отут!.. Йди на Вовчок, а потім сама запитаєш дорогу! Ну!..
Знав, що жорстокий, знав, що несправедливий. Але зараз хотілось бути і жорстоким, і несправедливим. Хотів перемогти це дівча гнівом — бодай удаваним, приголомшити неприязню — бодай награною. Бо його вроджена лагідність тут не допоможе, навпаки — навіть нашкодить.
Катря встала. Злякано дивилась на спотворене обличчя сліпого. Таким його не бачила ще ніколи. Звикла бачити добрим, розсудливим і справедливим. Його гнів, причини якого не розуміла, обпік її болем. Перестала плакати, губи сіпались — і не могла мовити й слова. Раптом приклала руку до грудей, очі розширились, немов у виразі обличчя Івана Петровича побачила щось неймовірно жахливе. Повернулась і побігла від нього. Бігла, скривджена й ображена, бігла, приклавши руку до грудей.
Сліпий почув швидкий тупіт її ніг. Щось крикнув навздогін, але коли затихло, то йому зразу ж і стало соромно. Сів під кущем, потім схопився, повернувся туди, де мав бути Вовчок... Тихо. Вітер уже вгамувався, м’якими й теплими сплесками торкався до нього. Сподівався почути хоч плач, але чув тільки безмежну тишу, глибоку й німу.
Вже смеркало. Калина щось нашіптувала. Підніс руку, намацав кетяг і зірвав. Покуштував одну ягоду — була тверда й гірка. Подумав про те, що якби вони перемерзли на морозах, то стали б і м’якші, й солодші. Нараз почув гуркіт — знову сунули машини. Гарчання все наближалося, ставало сердитіше, лютішало. Вдарила хвиля пружного повітря, смороду,— й Іван Петрович мало не похитнувся. Наче кожна наїжджала на нього, прокочувалась по грудях, по руках, по ногах. Раптом долинув чийсь крик, потім сміх,— і одпливло.
Спроквола рушив за тим даленіючим шумом. Костур постукував об дорогу так, неначе голуб тугувато клював зерно. В роті гірчило. Подумав, чи очистилось небо від хмар, чи зійшли зірки. Потім подумав про вічність. Існує вона сама по собі, чи лише в свідомості окремої людини. Темрява — теж вічна? А чому ж людське життя... Кетяг калини, який тримав у руці, несподівано випав, і сліпий нагнувся, провів долонею по землі. Раптом той кетяг видався таким дорогим, що все віддав би за нього. Намацавши, зрадів...
Земля пахла осінню і втомою. Сліпий вловлював, що вона вже починає куняти. Заслухався, щоб вловити її спокійне зітхання, як вона переводить подих перед сном... І почув далекий гусячий крик, що долетів з Вовчка. Стало затишніше на душі, бо в тому гусячому крику було щось рідне, щемливо дороге.
Так ішов довго, а села все не було й не було. Вже посутеніло, а костур, немов голуб, клював зерно на польовій дорозі. Врешті зупинився. Давно вже загусла ніч, і сліпий стояв на самісінькому її денці самотній і загублений. Зараз він був одинокий на весь величезний світ, і до нього не долинав ні гуркіт боїв, ні гарчання моторів... І глибокий шелест лісу також зостався десь далеко, наче й не було ніколи. Раптом він здався собі кволим і безпомічним, людиною, якій тільки й зосталося, що чекати свого скону. Провів долонею по лицю, наче стирав досаду,— і раптом струснуло всього, обпекло болем, залляло гіркотою. Аж притупнув ногою, ніби хотів розтоптати свій настрій, оце пронизливе відчуття безсилля.
Тут, у цій темній пустці, був ще хтось... Спершу про це подумалось мимоволі, впевненості не було,— подумалось та й годі. Чи шелеснуло чимось, чи тупнуло, чи просто долинуло дихання. Сліпий швидко пішов уперед, наче хотів утекти, наче хотів позбутись дивного відчуття. Врешті зайшов у бур’яни, вони затріщали під ногами невдоволено, ніби аж сварились. Коли зупинився, то виразно почув за собою тріск.
— Хто тут? — крикнув у темряву Іван Петрович.
Йому відповіла тиша.
— Хто?.. Га?.. — прокричав сліпий, прислухаючись, як його голос зразу ж умирає в пустці.