Вони хочуть, щоб ми почувалися винними. Але в чому ми винні? Я не винен у тому, що зробила моя країна, щоб збільшитись. Поневолення негрів, геноцид проти індіанців, дикий лібералізм... Хлопці, це ж не моїх рук справа, я з'явився набагато пізніше! Я лише народився тут, у державі-заступниці, але ж не я один. Я керую лише своїм агентством з нерухомості. Звісно, я продавав квартири дорожче, аніж вони насправді коштували. Треба визнати: всі агенти з нерухомості — шахраї. Вони продають те, чого у вас ніколи не буде. Ви що, не розумієте, що на цій землі у вас нічого немає? Ми всі квартиронаймачі! Я продавав вітер, тимчасові квадратні метри. Треба кряжитися все життя, щоб розплатитися. Борг середнього американця становить 110% його щорічного доходу: світовий рекорд. Кумедніше за все дивитися на молодих, які вітають одне одного з тим, що їм більше не треба сплачувати квартплатою, але які ще тридцять років сплачуватимуть за кредити. Яка різниця? Агент з нерухомості — це людина, що змушує інших працювати, щоб платити за житло, у якому вони залишаються квартиронаймачами, бо власник — лише мешканець, в'язень помешкання, боржник, який не може нікуди переїхати.
ОК, гаразд, я не безневинний, але ж я і не злочинець. Я не заслуговую на смертну кару. Не знаю, чи втілюю я Добро, але я нікому не бажаю Зла. Я грішив, обманював Мері, розлучився, втік від Джеррі та Девіда... Гаразд, я далеко не ідеал, але відколи за це спалюють живцем? Що можу я зробити, якщо гватемальські діти працюють по п'ятнадцять годин на добу за мізерну зарплатню, щоб виконати роботу замість мене? Хіросіма та Нагасакі? Та мене навіть тоді на світі не було, for God's sake! Чорт, яким чином я причетний до того, що відбувається в таборах палестинських біженців, де засмаглі хлопці кидають каміння в танки та весь день підривають себе в автобусах замість того, щоб іти, як усі, працювати в офіс якоїсь компанії? Чорт, це ж так далеко. Ми нічого не розуміємо в тому, що там коїться. Похмурі бородачі, що їдять пісок, взуті у в'єтнамки, з автоматом у руках, виригають слогани настільки ж незрозумілі, наскільки й сповнені ненависті. У цих країнах надто багато пилу, вони дохнуть від спеки. їх дратує спека, коли потрібно на сніданок жерти комах і цілий день вмирати від спраги, а потім ти або відпочиваєш після їжі, або кидаєшся на людей із кулаками, разом з усіма.
Хто все почав? Арафат? Unabomber1? Ти скажеш: яка різниця, померти від руки бен Ладена чи Тімоті Маковея, "Аль-Каїди" чи ку-клукс-клану? Frankly, my dear, I don't give a Saddam! Насильство закладене в природі людини. У принципі, культура, релігія, суспільство та цивілізація покликані приборкати його. У принципі. Пожалійте нас. О Господи, змилостився над Джеррі, Девідом та Картью Йорстонами із Остіна, штат Техас. Have mercy on us. А арабською? Як сказати "жалість" арабською?
"Відвідування порту — завжди приємна подорож для душі, що втомилась від тягаря життя. Широчінь неба, мінлива форма хмар та колір моря, мерехтіння маяків створюють надзвичайно приємну призму, що тішить око, ніколи не набридаючи. Гострі форми кораблів зі складним устаткуванням, що мирно погойдуються на хвилях, підтримують у душі постійний ритм та тяжіння до краси. А найголовніше те, що людина, котра втратила цікавість та амбіції, зручно влаштувавшись на терасі чи спираючись на кам'яну огорожу, знаходить для себе загадкову й аристократичну насолоду у спостереженні за постійним рухом тих, хто приїздить, та тих, хто від'їжджає, тих, у кого ще сил вистачає чогось бажати, подорожувати чи зміцнювати своє багатство".
Шарль Бодлер "Паризький сплін", 1865 р. Слід було б назвати по-іншому: "Нью-Йоркський сшгін".
Після того як Девід помер, Джеррі не випускає його, плаче над його холодним чолом, гладить закриті повіки. Я встаю, обіймаю цього маленького принца з мертвим ніжним волоссям. Джеррі прочитав мої думки. Він тремтить від засмучення. Я втомився грати героя. Як казала розпорядниця: цьому нас не вчили. Джеррі міцніше стискає мою руку, іншою він тримає вологу руку Девіда, що безвольно звисає та теліпається в повітрі. Переповнене любов'ю, у мене стискається серце. Сорочка змокла від поту. Його личко потемніло, як колись улітку 1997-го в Національному парку Йосміт ми сірниками підпалювали корок і фарбувалися ним у індіанців. Не хочу більше спогадів. Моє серце сповнене до країв. Ну ж бо, ходімо звідси, хлопці. Зробимо те, що слід було зробити вже давно: звільнимо втрьох цю кімнату від нашої присутності, on the road again, adiós amigos, hasta la vista baby, скло розбите, шлях вільний, дивись у Вікна Світу, дивись, Джеррі, ось вона, свобода, let's go, ні, Джеррі, мій герой, don't look down, дивись у горизонт, туди, на нью-йоркську бухту, безпорадний балет гелікоптерів. Ти не бачив "Апокаліпсис сьогодні", ви ж замалі... Як ці вбивці могли?.. Ходімо, милі, мої ягнята. Порівняно з цим американські гірки — це дитячий садок. Тримайся міцніше за мене, Джеррі, я люблю тебе. Йди з татом, повертаємось додому, віднесемо твого брата, зараз будемо ковзати по вогняних хмарах. Ви були моїми янголами. Більше нічого не зможе розлучити нас. Для мене Рай — це бути поруч з вами. Вдихни глибше. Якщо ти боїшся, то просто заплющ очі. Ми теж уміємо жертвувати собою.
Перш ніж стрибнути, Джеррі подивився мені прямо у вічі. Те, що залишилось від його обличчя, востаннє скривилося. Тепер кров у нього струмилась не тільки з носа.
— Мама сумуватиме?
— Не думай про це. Треба бути сильним. Я люблю тебе, серденько. Ти просто святий.
— I love you daddy. Знаєш що, тату. Я не боюся впасти, дивись-но. Я не плачу, і ти теж.
— Ніколи в житті я не знав нікого більш мужнього за тебе, Джеррі. Ніколи. Тож ти готовий, дружок? Утрьох? Уперед?
— Раз, два... три!
У цьому швидкому польоті наші роти спотворились. Вітер дув у наші обличчя, ніби грався, змушуючи їх робити жахливі міни. Я ще почув сміх Джеррі, коли він, занурюючись у хмари небесні, стиснув мою руку та руку брата. Дякую тобі, Джеррі, за цей останній сміх, о, Господи, спасибі тобі за сміх Джеррі. На якусь мить я дійсно повірив, що ми летимо.