1 Обрій, горизонт (англ.).
Війна за повітря: вийти звідси, висунутися у вікно, втекти із цього пекла — наказують легені. Джеффрі допомагає своїм колегам із Risk Water Group знайти бодай ковток кисню у Windows on the World. Над барною стійкою. У морозилці на кухні. Попід вікнами з північної сторони. Лютує пожежа. Інші службовці змогли додзвонитися до пожежної частини, де їм повторили вказівки: "Не рухайтесь, ми зараз будемо". Начебто ми могли кудись рухатись. Джеффрі шукає воду, але в кранах її немає, тоді він виливає воду з вази, що висіла попід стелею, і змочує серветки для членів своєї групи. Він зриває червоні фіранки, щоб перегородити або принаймні профільтрувати дим. Він розмахує скатертинами із вікна, з якого вже звішуються і кличуть по допомогу сотні людей. Джеффрі більше не боїться. Він стає героєм. Він перекидає столи в калюжу, щоб його друзі змогли пройти до ко-ридора і щоб їх при цьому не вбило електрострумом: у воді лежать оголені дроти.
Він справді зробив для інших усе, що міг, перш ніж випробувати свою вдачу. Він хотів здійснити свою ідею, та до того ж, мабуть, йому набридло бачити, як умирають люди, яких він любить, але не може врятувати. Він хапає фіранку за всі чотири краї (в кожному кулаці — по два) і кидається в порожнечу. Спочатку тканина надувається, мов парашут. Друзі підбадьорюють його. Він бачить їхні спотворені страхом обличчя. Швидкість збільшується. Руки, певно, не витримують напруги, і фіранка перекручується. І це при тому, що він займався парапланеризмом у Аспені і вміє використовувати висхідні повітряні потоки. Але Джеффрі каменем падає вниз. Хотів би я сказати вам, що він вижив, але тоді мені б дорікали так само, як Спілберґові, коли в нього заструмила вода в газовій камері. Джеффрі не вдалося елегантно приземлитися на пальчики. За кілька секунд його жалюгідний шматок текстилю перетворився на факел. Джеффрі буквально вибухнув на бруці, убивши одного пожежного та одну погорілу жінку, яку той пожежний тільки-но евакуював. Про смерть чоловіка дружині повідомив його коханець. Іншими словами, вона водночас дізналася і про те, що Джеффрі був бісексуалом, і про те, що він помер. Якщо я збирався розповідати про захоплюючі пригоди, то я обрав не надто вдалу тему.
У своєму романі "99 франков", що вийшов у серпні 2000 року, я вжив метафору для опису підривної революції: "Щоб захопити літак, треба спочатку увійти всередину". Октав Паранґо був переконаний, що він міг усе змінити зсередини. Потім, наприкінці роману, він помічає, що літаком ніхто не керує. Коли його призначили шефом рекламного агентства, він зрозумів, що неможливо здійснити революцію в автономній системі, в організації, що не має ані голови, ані напряму, ані сенсу. Глобальне капіталістичне рекламне суспільство тріумфує? Машина-дармощ, що даремно працює. (Метафору про літак без пілота я запозичив у одній американській комедії: "Чи є в літаку пілот?") 11 вересня 2001 року цей образ явився мені із усім жахіттям свого сенсу. Звичайно, треба увійти в літак, щоб повернути його. Але якщо літак вирішив покінчити з собою? Ми перетворюємось на вогняну кулю і з великою швидкістю прямуємо вперед. Якщо ми входимо до нього, то, мабуть, сподіваємося змінити напрямок, а якщо ми просто збираємось урізатись у building? Революція можлива тільки ззовні, поза межами цієї системи, що самознищу-ється. Ніколи не треба сідати в літак. Приймати цей світ, належати до реклами та мас-медіа — це певна смерть у гігантському вибуху в прямому ефірі CNN. Сьогодні політика засилання підривників руйнує сама себе. Справжня революція — уникнення. Головне — не брати участі. Час надати перевагу активному дезертирству, замість пасивного опору.
Бойкот краще, ніж сквот.
Отже, годі звинувачувати цілий світ. Як Золя звинувачував багатіїв, так мені тепер час написати: "Я звинувачую себе".
Я звинувачую себе в потуранні нарцисизму. Я звинувачую себе в нездоровому зваблюванні. Я звинувачую себе в лівизні на Парк-авеню. Я звинувачую себе в кар'єризмі та запроданстві. Я звинувачую себе в заздрості та невдоволеності. Я звинувачую себе в удаваній щирості.
Я звинувачую себе в тому, що через ці самозвинувачення я все ще намагаюся сподобатися, щоб відвести від себе наступні удари.
Я звинувачую себе в подвійних стандартах.
Я звинувачую себе в тому, що пішов на "Сапа1+", щоб помстити-ся за те, що я не зірка.
Я звинувачую себе в пихатій ліні.
Я звинувачую себе в тому, що пишу цнотливі автобіографії. Я звинувачую себе в тому, що я не Ерве Ґібер у гетеросексуальній версії.
Я звинувачую себе в тому, що о 9.36 я потонув у хирлявості. Я звинувачую себе в тому, що хирлявість — це єдине, на що я здатний.
Я звинувачую себе в тому, що я єдиний, хто винен у власній неврастенії.
Я звинувачую себе в повній відсутності відваги. Я звинувачую себе в тому, що кинув свою дитину. Я звинувачую себе в тому, що не намагався виправити своїх промахів.
Я звинувачую себе в тому, що я обожнюю все те, що критикую, зокрема гроші та славу.
Я звинувачую себе в тому, що нічого не бачу далі свого кінця і свого носа.
Я звинувачую себе в самовдоволенні, замаскованому під самоприниження.
Я звинувачую себе в невмінні кохати.
Я звинувачую себе в тому, що завжди шукав тільки захоплення у жінок, та ніколи не цікавився їхніми проблемами. Я звинувачую себе в естетиці без етики.
Я звинувачую себе в інтелектуальному (та фізичному) онанізмі. Я звинувачую себе в тому, що приписую всьому поколінню свої особисті вади.
Я звинувачую себе в тому, що плутаю нелюбов з надмірною легковажністю (яка може бути "нелюбов", коли любити просто нездатний).
Я звинувачую себе в тому, що шукаю ідеальну жінку, добре знаючи, що ідеалу не існує, але ж так мені дуже зручно бути одвічно не-вдоволеним і віддаватися плаксивому наріканню.
Я звинувачую себе в расизмі щодо потвор.
Я звинувачую себе в тому, що мені плювати на все, окрім себе.
Я звинувачую себе в тому, що хочу більшого, але задовольняюся малим.
Я звинувачую себе в тому, що не маю нічого спільного з Нью-Йорком, окрім індивідуалізму та мегаломанії.
Я звинувачую себе в тому, що спалюю свої кораблі, тікаю від минулого, тобто від самого себе, та не маю друзів.