Саме в такий критичний момент Вальдемар Шкурко й подумав про бабу Пуцю, або Шумеїху, подумав і глянув угору із чорної криниці, в якій брьохався. І побачив вірьовку, що поволі до нього спускалася, а побачивши, зрадів і схопився за неї обома руками, як той, що топиться, за соломину. І вгорі зарипіла кор-ба, і його потягло вгору, як відро, наповнене водою, і з нього, як з відра, стікала вода і льопала в глибінь, а корба рипіла й тягла його; і він був ніби щупак, зловлений за губу, якого витягують спінінгом; і завмер, майже битий правцем, а тіло ж мав із лускою, щільно притиснутою до шкіри зі страху, а рота розтуляв, а очі вирячав, бо вгорі стояло світляне коло, і те коло бачилося йому ніби рот хижішої істоти, ніж він сам. І в того світлого, розтуленого рота його невідворотно втягувало — ось як Шкурку бідного, просвітило! Вальдусь уже почав боятися, що руки його злютувалися з вірьовкою, і що та сила, яка витягає його із чорної криниці, зараз накрутить його на корбу разом із поворозом. Але нічого такого не сталося, Шкурка від вірьовки вчасно звільнився, схопився за цямриння, підважився і вискочив із криниці. І опинився серед двору, в якому стояла посеред калюжі, але зовсім у ній не поринаючи, а зверху, ніби на кризі, крихітну й охайненьку білу бабусечку із схиленою на бік головкою і з жалісливими очима. Тоді й пролунав тонюсінький голосок, як біла шовкова нитка:
— Шось хотів, синку?
Вальдемар відчув утому й присів на мокру лавку під мокрим парканом, і побачив, що весь двір оточений з трьох боків мокрим парканом, а з четвертого — стіна хати, і цей двір був знову таки, ніби колодязь, але неглибокий, бо води в ньому тільки що та калюжа, чималенька і сита, бо видувалася пухирирями й булькотіла, а поверх неї стояла в капчиках бабця Пуця і дивилася на нього милостивенько й лагідненько, ніби й справді його жаліла.
— Я, бабцю, щось так як больний, — сказав Шкурка. — Щось так, бабцю, в мене, як кіт, знаєте, душу дере...
— Кіт? — тонко вигукнула бабуся.
— А мо', їжак, — сказав Шкурка. — Але більше —кіт. І дере мені, бабцю, душу лазурями, понімаш. А чом, біс його зна...
— Ну, кота ми проженемо, — лагідненько сказала бабця. — їжак має сам вийти. То в тебе їжак, чи кіт, чи все разом? — гостренько спитала вона.
— По-моєму все разом.
— А-а, це любашне, — мовила бабця Пуця. — А гроші маєш?
— А скільки тра?
— Стільки, як у тебе, ото, в кишені, ото, як у гаманці.
— А коли в мене в гаманці вітер? — хитро спитав Шкурка, йому з тією бабцею вже ставало веселіш.
— То вітром і заплатиш, — мирно сказала бабця. —Але то дорога ціна!
— Чому ж, бабцю, дорога? — аж вигукнув Шкурка.
— Бо вітер усе добро тобі видує, — серйозно повіла бабця Пуця. — І нікада нічо не надбаєш.
Тоді Шкурка витяг із кишені шкіряного гаманця.
— Ловіть, бабцю! — сказав і кинув гаманця. І бабця Пуця його коротким порухом руки зловила, а де потім він дівся, того Вальдусь не побачив.
— Ну й розумничок, — лагідно сказала бабця Пуця. — Тобі проти кота чи їжака давать?
— Проти обох, — сказав Шкурко, бо вже відчував, що у нього в нутрі і справді не лише кіт з палючими зеленими очима і з дерливими лапами, але й колючий грудний їжак. Більше того, кіт того їжака побачив і почав на нього шипіти.
— Да, це в тебе любашне, — сказала вдруге бабця Пуця, ніби стверджувала собі діагноза Шкуркової хвороби. — Не бійся, я це вмію — харашо тобі буде! Цеї ночі ще все буде харашо. Я в таких ділах толк знаю.
І вона вийшла з калюжі й пішла, дрібненько перебираючи чистюсінькими капчиками, на ґанок, вимитий дощами.
— І дощ перестане? — гукнув їй Шкурка, бо дощ таки не вгавав, мочив двір і паркани, і його, Вальдуся, уже тік йому по тілі, холодний, слизький, ніби вужі по ньому повзали.
— Ну да, — тонко озвалася з ґанку бабуся. — Це ж ти його, цей дощ, і напустив. А коли твоє кончиться, то й дощ перестане, тоїсть кончиться. Так всіда буває...
Перед нею відчинилися двері — зникла, а Вельдемар Шкурко мав нагоду роззирнутися. Перше, що його здивувало, — посеред двору й справді стояла криниця, і на корбі було накручено вірьовку без відра —вільний кінець вірьовки із корби звисав. Отже, і вірьовка, і криниця зовсім не були грою його уяви, а таки справжні. Друге, що його вразило: у дворі не було жодної травини, був він ніби гладкий: залізний тік із гладкою поверхнею, що відсвічувала синім, а посеред того чудного двору й зібралася калюжа, ніби окреслене циркулем коло, як отой рот, що йому уявлявся, коли витягали його з криниці.
"Це мені мариться, чи справді так?" — подумав Шкурка і розглянувся ще раз. Паркани довкола двору були звичайні: мокрі й порослі сивим лишайником, по цих парканах стікали сині краплі дощу і скочувалися до землі, а тоді стікали струмочками на той залізний двір і впливали, як річки в море, у калюжу.
Заспівали двері, здається, таким же голосом, як говорила бабця Пуця, в прочілі постала й вона, біла й маленька, може, не більша за метр, ручкою тримала гранчака, а в гранчаку грала сива рідина. Вальдусь підхопився назустріч, але тонесенький голосок, як рипіння дверей, зупинив його.
— Сиди, сиди, я піднесу!
І він знову сів на мокру лавку, яка чомусь почала парувати, сам відчув — стало тепліше.
— Оце, коли будеш пить, то заплющ очі, а пий без передиху — все до крапельки, — сказала бабця Пуця солоденьким голоском. — І коли питимеш, думай про того, хто тобі наравиця — буде все, як собі схочеш.
— А коли мені ніхто не наравиця? — спитав Шкурка, бо це було правда: йому не подобався поки що з дівчат ніхто.
— Ну да, правильно! — сказала бабця Пуця. — Через це в тебе і кіт з їжаком укупі, а вони укупочці бути не можуть, бо це ще гірш, як два коти в мішку. А в тебе в мішку кіт і їжак, хе-хе! Нічо! Воно й так буває. Коли питимеш, ні про кого не думай, а так щось приятне. Є в тебе приятне?
— Нема! — зітхнув Шкурка.
— Ну, то ні про що не думай!
І поки вони отак говорили, бабця Пуця йшла від дверей через ґанок, а тоді по дворі до калюжі, а тоді через калюжу поверх неї, у воду не поринаючи, ніби та замерзла на скло, а тоді по дворі до нього через струмки, і хоч була вона в м'яких хутряних капчи-ках, ті капчички ані трохи не замочилися і не забруднилися, та й не було тут бруду.