2.
Вальдемар Шкурко, на прізвисько Шкурка, стояв, курив і дивився на Михайлівську вулицю. Нормальне сприймання барв до нього повернулося, через це він уже чітко фіксував, як чорно вилискує асфальт. По ньому пробігали поодинокі постаті, одягнені різнояко: хто в сірому, хто в чорному, хто в синьому, жовтому чи червоному. Зачинені магазини мертво світили вітринами, в них стояли манекени і лежали мертві речі. Біля кінотеатру по стіні невпинно бігла вервечка електричних ламп, які гасли й спалахували, освітлюючи незграбно намальованого актора з конячою усмішкою і притулену до нього акторку, яка побожно на свого героя дивилася, розтуливши наваксовані малинові вуста, — здається, це було те, що могло Шкурку зацікавити. Вальдусь допалив сигарету і, виплюнувши недопалка, зайшов до каси, де у віконечку дрімала жінка із напрочуд великим, ніби розбухлим від надміру вологи в повітрі обличчям. Він подумав, що таке обличчя зробиться з роками і в Зоні, бо вона на касирку чимось подобала. Купив квитка, зупинився біля входу, бо дощ почався знову, перед тим трохи переставши, і став дивитися, як відбиваються у мокрому асфальті миготливі лампочки реклами.
І тут він побачив істоту, яка так само нікуди не поспішала, як і він. Ішла неквапно серединою вулиці, по очі закутана у пластикового плаща, а з-під її розтоптаних брунатних туфель симпатично цвиркала вода.
— Ну, ви не намокнете! — показав зуби Шкурка.
— А тобі що? — спитала істота.
— Інтересно! — мовив Шкурка. — Можна, я вас проведу?
— Проведи свою бабушку, — відказала істота. Але Вальдусь таки пішов слідом, вона ж бо для
розмови не зупинилася.
— Далеко вам іти? — спитав підхлібно.
— Під дурного хату, — відповіла істота.
— Це тоже інтересно, — мовив Шкурка. — А на якій вулиці та інтересна хата?
— На Безназванній, — сказала істота, йдучи попереду, а він, наче кіт, ступав за нею майже впритул.
— Ну, ту вулицю знаю. Сам недалеко живу. Нам по дорозі, дорога.
— Пес тобі дорогий! Відстань!
— Чо це ви така нелюбезна? — обурився Шкурка.
— Бо не приставай до людей, — сказала цілком байдуже істота.
— Да, вас не прошибйош! — зітхнув Шкурка. — Кремінна!
— Котись! — так само безпристрасно сказала істота. — Тоже мені кавалер!
Це вже була образа, і Вальдемар зупинився.
— Ти мені ще встретішся! — рикнув він загрозливо.
— Пошов ти! — востаннє повернулася істота, але кроку не прискорила.
Ішла повільно й ліниво, а краплі зграйно скочувалися їй під ноги.
Шкурко стояв серед вулиці, як старий, розмоклий гриб. Він таки був ображений до глибини душі. Особливо тим, що істота так грубо зневажила його чоловічі достоїнства. Ну, справді, він був невисокий; ну, справді, ніяк не подобав на актора з конячою усмішкою, незграбно намальованого на рекламі, але й вона не така вже писана красуня! Та й не вища за нього. Що це вона, зараза, так носа дере? Він, здається, проказав уголос ці слова, і фраза йому сподобалася, шкода, що пізно було гукати її услід істоті — її вже на вулиці не було, певне, завернула на Гоголівську.
Відчув, що обличчя йому палає, а в грудях уже не їжак сидів, а кіт, чорний, мов ніч, з жахкими палаючими очима, зеленими, як його ураза, і жовтими, як його самотність.
Повернувся до кінотеатру і знову побачив рекламу: бездарно намальованого актора з конячою усмішкою і притулену до нього акторку, яка побожно на свого героя дивилася, розтуливши наваксовані малинові вуста. І Вальдусь раптом зненавидів і актора, і ту акторку, йому зовсім перехотілося дивитися, як вони крутять між собою фіглі-міглі — хай вони горять вогнем! З другого боку, ще більше не бажалося повертатися додому, де самотньо сидить, як рибалка на березі ріки, утупившись у телевізора, як у поплавок, їхня квартирантка Зоня в червоному, більше брудному, ніж чистому халаті, з порваним на п'яті колгот-ком, із мертвим сіро-білявим волоссям, яка напевне думає, що коли він її сьогодні лапнув, то має вже на нього право. Ясна річ, у кіно він не піде, але куди?
І знову в його очах повигасали і повицвітали всі барви, і знову все стало складене із драглистих брил води; в повітрі висіли водяні пелехи і глухо стугоніли ринви, з розтулених ротів яких біля асфальту вивалювалася вода. Шкурко залишався сам на сам із цим раннім вечором, Михайлівська — порожня, і тільки кілька постатей бовваніло в глибині. Дощ мжичив, засіваючи дрібними краплями йому обличчя, і так само блищав асфальт, нерівно віддзеркалюючи ліхтарі й мертві вітрини — дивилися на нього непорушні манекени, і йому, Шкурці, здалося, що не такі вони й мертві, — в очах у них світиться глум.
— Тоже мені кавалер! — сказала манекен-жінка до манекена-чоловіка, і той презирливо всміхнувся.
Стрілка великого електричного годинника біля пошти показувала восьму, отже, весь вечір попереду, а чорна кішка в нього у грудях, що перетрансформу-валася із їжака, дерла йому лапами серце. Із найближчого під'їзду вимивався цегляний пил із розмочених будинків, і калюжа, куди витікав цеглистий струмок, стала червонувата, ніби налилася кров'ю, — і це була єдина барвна пляма, яку він побачив. Жовті кулі свічників тремтіли під ногами, коли він ішов, наче місяці, так щедро розмножені, аж було їх, місяців отих, дві вервечки. Ішов між них, і йому до болю в душі захотілося, щоб у цьому світі, вечорі і в собі щось зламати, розчинити або зачинити, щось змінити, аби не бути бездомним блукачем на порожніх вулицях, інакше і його розмиє дощ, як розмиває старі будинки; і від нього, Вальдуся Шкурки, зрештою, у цьому світі залишиться калюжа, налита його дурною кров'ю, і він, та й світ, пропаде, бо де дітися людині, яку гризе непояснима тривога чи неспокій, котрих він таки збагнути не може, а з душі його світить зеленими очима чорний кіт.
3.
І тут його просвітило. Видить Бог, мав сьогодні Шкурка наймирніші настрої: піти в кіно, повернутися додому вичерпаним і втомленим, а тоді поринути у світлі хвилі сну. І зовсім не думав він відвідувати Шу-меїху, чи, як прозивають її, — бабцю Пуцю, але кілька речей стали до цього початком: спершу оте мимовільне лапання квартирантки Зоні, потім зустріч із дівчиною, що подивилася на нього, обвіявши принадним вогнем, потім спіткання із тією загорнутою у пластик чортицею, що грубо образила його, відкинувши нечемно його найневинніше залицяння. Через це Валь-демар не пішов у кіно, хоч пропав квиток і гроші, через це він збридив любовною кіношною історією, від якої, де гріха таїти, сподівався ліку на свою самотність. Отже, начебто нічого особливого із Шкуркою не відбулося, але й відбулося, сам став не свій, а коли молодий хлопець стає не свій, це свідчить про його уразливість, тобто на його нормальне єство, на його кнопки управління (те, що в школі називали умовними й безумовними рефлексами), починає щось натискати, а єство уражене, кволе, знічене, отже, аж ніяк не доброносне. Ось чому Шкурку просвітило, коли він згадав бабу Пуцю, чи Шумеїху, бо до неї кілька разів уже приходив. Уперше завів туди його Борис, колишній його однокласник, тепер шофер вантажівки, торохкотливої та старої як світ. "Це така баба, сказав йому Борис, — що, здається, народилася бабою, мої старі її теж знають тільки як бабу. А ще у неї хвостяра на півметра. Вона всі на світі хороби лічить..." Вальдемару ж Шкурку чи просто Шкурці, полікуватися конче було потрібно, а передусім вигнати з душі отого кота із зеленими очима — вирвати, викинути з себе, а тоді з тупотом ніг і з криком: "Гутюга!" — погнати, щоб дременув у світ, перелякано поставивши трубою хвоста і з диким нявкотом, а він, Вальдусь, щоб від своїх дрібних та дурних наваджень вилікувався. Тобто відчув у душі волю й радість і зміг би задерти носа і дивитися навколо з півнячою, поблажливою зарозумілістю, збивши в кутка рота сигарету, як і належить певному себе чоловікові. Отоді й випогодить-ся, бо в глибині душі Шкурка чомусь був переконаний, що дощ розійшовся не тому, що там розв'язалося щось у небесах, а через те, що він сам зрушений з колії, а це значить знічений, ослаблений і чомусь зовсім сторониться товариства, хоч друзів він мав, а отже, ніби кинутий у якусь чорну криницю, в якій брьохається, щоб не втопитися.