"То ви поїдете на відпочинок в Ірландію?" — запитала Таміна, і горло їй звела судома.
"Ми? Ми нікуди не поїдемо. Я залишусь тут і буду писати. Мене він нікуди не витягне. Деде мені не потрібен. Я його зовсім не цікавлю. Пишу, а він, уяви собі, навіть не запитав мене, що, власне, пишу. Я зрозуміла — нам нема про що розмовляти."
Отже, ти не поїдеш до Чехії? — хотіла запитати Таміна, та горло стиснуло, немов лещатами, і вона не могла говорити.
У цю мить до винарні зайшла японка Жужу й вистрибнула на стільчик біля стійки поруч з Бібі. Мовила: "Ви могли б злягатися на очах у публіки?"
"Що ти маєш на увазі?"
"Наприклад, тут у винарні, на підлозі, перед усіма. Або в кінотеатрі, під час сеансу."
"Тихо", — сказала Бібі, спрямувавши голос униз, де біля ніжок її стільчика вовтузилась дитина. Потім відповіла: "А чому би й ні? У цьому ж немає нічого неприродного. Чого б я мала соромитися чогось, що є природним?"
Таміна наважилась повторити запитання, чи Бібі поїде в Чехію. Та усвідомила, що запитання буде зайвим. Усе й так було зрозуміло. Бібі в Чехію не поїде.
З кухні прийшла власниця винарні й посміхнулася до Бібі, подаючи їй руку: "Як вам ведеться?"
"Потрібна якась революція, — сказала Бібі. — Щось мусить відбутися! Вже нарешті щось мусить відбутися!"
Уночі Таміні снились страуси. Вони стояли біля огорожі й навперебій щось говорили їй. Це було жахливо. Вона не могла поворухнутися з місця, лише, немов під гіпнозом, втупилася у їхні німі дзьоби. Її уста були судомно стиснуті. В устах вона тримала перстень, боячись випустити.
17.
Чому я уявляю собі її з золотим перснем в устах? Бачу її такою мимоволі. Зненацька мені чомусь пригадується речення: тихий, чистий металевий тон, так, немовби золотий перстень упав до срібної чаші.
Ще у зовсім молодому віці Томас Манн написав надзвичайно зворушливу новелу про смерть: смерть у тій оповіді гарна — такою вона здається всім, хто про неї мріє в юному віці й сприймає її як щось нереальне й чудесне, мов відлуння в блакитній далечині.
Молодий смертельно хворий чоловік сідає у потяг, виходить на незнайомому вокзалі, опиняється у місті, назви якого не знає, винаймає кімнату в будинку старої жінки, лоб якої покритий лишаєм. Ні, я не буду оповідати, що відбувалось у тому найнятому помешканні, хочу лише згадати одну незначну подію: коли той молодий хворий чоловік проходив кімнатою, здалось йому, ніби між звучанням своїх кроків він чує поруч у тих інших кімнатах якийсь звук: тихий, чистий металевий тон; а, можливо, йому те лише здалося. Так, ніби золотий перстень упав до срібної чаші, — подумав він.
Ця мала акустична подія не має в оповіданні жодного продовження, ані пояснення. З погляду сюжету її можна було опустити б без втрат. Цей звук просто відбувся, ні за що, ні про що, просто так.
Гадаю, що цьому тихому, чистому металевому звукові Томас Манн дав прозвучати для того, щоб народилася тиша. Вона була йому необхідна, щоб відчутною стала краса (тому що смерть, про яку він оповідав, це була смерть-краса), а красі, щоб бути сприйнятою, потрібна певна мінімальна міра тиші (міркою для якої якраз і є звук золотого персня, що падає у срібну чашу).
(Так, знаю, ви не розумієте, про що мова, бо краса давно пропала. Вона зникла у глибинах шуму: в ревищі слів, гудінні авт, гуркоті музики, гомоні букв, що безперервно панують у нашому житті. Вона втонула, немов Атлантида. По ній залишилося єдине слово, сенс якого стає чимрік менш зрозумілим).
Уперше ту тишу (коштовну, немов уламок мармурової статуї із затонулої Атлантиди), Таміна почула, пробудившись після втечі з Чехії, в оточеному лісами альпійському готелі. Вдруге чула її, плаваючи в морі зі шлунком, повним піґулок, які, замість смерті, несподівано принесли їй мир. Цю тишу вона хоче оберігати своїм тілом й у своєму тілі. Тому я бачу в Таміниному сні, як Таміна стоїть біля дротяної огорожі, тримаючи золотий перстень у судомно стиснутих устах.
До неї тягнуться шість довгих ший із маленькими голівками та сплюснутими дзьобами, що беззвучно відкриваються й закриваються. Вона їх не розуміє. Не знає, погрожують вони їй чи застерігають, закликають, чи просять. Ця невідомість породжує в ній безмірну тугу. Вона боїться за золотий перстень (цей камертон тиші), з усіх сил стискуючи його в устах.
Таміна ніколи не довідається, що вони прийшли сказати їй. Я це знаю. Вони прийшли не для того, щоб її попередити, до чогось закликати чи погрожувати. Вони прийшли розповісти їй про себе. Як жер, як спав, як біг до огорожі й що за нею бачив. Що своє важливе дитинство провів у важливому селі Руру. Що його важливий оргазм тривав шість годин. Що за полем бачив бабцю, яка мала на голові хустинку. Що плавав, захворів, а потім видужав. Що кожен був молодим, їздив на велосипеді, а сьогодні з'їв мішок трави. Усі стоять перед Таміною і навперебій розповідають їй войовниче, настирливо й аґресивно, бо немає у світі нічого важливішого за те, що вони їй хочуть повідомити.
18.
Кілька днів потому у винарні з'явився Банака. Він був зовсім п'яний, сів на стільчик біля бару, два рази з нього впав, два рази виліз на нього знову, замовив кальвадос і поклав голову на стіл. Таміна помітила, що він плаче.
"Що з вами, пане Банако?" — запитала.
Банака глянув на неї очима, повними сліз й ткнув себе пальцем у груди: "Мене немає, розумієте! Мене немає! Я не існую!"
Потім він пішов до вбиральні, а звідти, не заплативши, вийшов на вулицю.
Таміна розповідала про це Гуґо, а він, щоб пояснити у чому справа, показав їй сторінку з газети, де було кілька речень про книжки, а між ними — повідомлення про твір Банаки, яке складалося з чотирьох насмішливих рядків.
Пригода з Банакою, який тикав себе в груди й побивався, що він не існує, нагадала мені рядок із "Західно-східного дивану" Гьоте: "Чи живе людина, якщо живуть інші?" У запитанні Гьоте криється таємниця специфіки письменницької діяльності: пишучи книжки, людина стає всесвітом (адже можна говорити про універсум Бальзака, універсум Чехова, універсум Кафки), а ознакою всесвіту якраз і є те, що він єдиний. Існування іншого універсуму було б для нього принциповою загрозою.