"Цілком згідна! Я також так гадаю! — вигукнула Бібі, знову звертаючись до Банаки. — Тому я хотіла запитати вас, що робити? Часто в мене таке відчуття, що все моє тіло наповнене прагненням висловитись. Сказати. Говорити. Іноді мені здається, що збожеволію, лусну від переповнення, хочеться кричати — вам, пане Банако, це, звичайно, відоме. Я хотіла б висловити своє життя, свої почуття, які — я в цьому переконана — є цілком особливими; та коли я сідаю за письмовий стіл, не знаю, про що писати. Я сказала собі, що це, безперечно, справа техніки. Мені, напевно, бракує якихось знань, якими ви володієте. Адже ви написали такі цікаві книжки…"
9.
Не буду обтяжувати вас лекцією про мистецтво писання, яку обидва Сократи прочитали молодій пані. Хочу сказати про дещо інше. Нещодавно я їхав на таксі з одного кінця Парижу в інший, і таксист мав охоту поговорити. Мовляв, уночі не може спати. Страждає безсонням. Усе почалося під час війни. Він був моряком. Його корабель потонув. Він три доби поневірявся серед моря. Потім його врятували. Кілька місяців перебував між життям і смертю. Видужав, але втратив сон.
"Моє життя на третину довше, ніж ваше," — посміхаючись, сказав він.
"А що ви робите з тією додатковою третиною?" — запитав я.
"Пишу", — відповів він.
Я поцікавився, що він пише.
Пише про своє життя. Історію людини, яка три доби провела серед морських хвиль, воювала зі смертю, позбулася сну та, не зважаючи на це, не втратила снагу жити.
"Це ви пишете для своїх дітей? Сімейну хроніку?"
Він гірко засміявся: "Моїх дітей це не цікавить. Я пишу книжку. Гадаю, багатьом людям вона могла б стати в пригоді".
Розмова з таксистом несподівано відкрила мені очі на суть письменницької діяльності. Ми пишемо книжки тому, що нашим дітям нема до нас діла. Звертаємось до анонімного світу, бо наша дружина затикає вуха, коли ми до неї говоримо.
Ви скажете, що у випадку таксиста йдеться не про письменника, а про графомана. У такому разі мусимо спочатку визначитися із поняттями. Жінка, яка пише коханому по чотири листи на день — це не графоманка, а закохана жінка. Але мій приятель, який знімає фотокопії зі своєї любовної кореспонденції, щоб її колись видати — це вже графоман. Палке бажання писати листи, щоденники, сімейні хроніки (тобто писати для себе й для найближчих людей) — це не графоманія. Графоманією є писання книг для великої аудиторії незнайомих читачів. У цьому сенсі пристрасть таксиста нічим не відрізняється від пристрасті Гьоте. Різниця між Гьоте і таксистом полягає не у відмінності пристрастей, а у відмінності плодів творчості.
Графоманія (манія писати книжки) неодмінно стає масовою епідемією за трьох основних умов розвитку суспільства:
1. Високий рівень загального добробуту, що створює передумови для того, щоб люди могли займатися неужитковою діяльністю.
2. Атомізація суспільного життя, наслідком чого є масове відчуження індивідів один від одного.
3. Радикальна нестача великих суспільних змін у внутрішньому житті народу. (З цієї точки зору характерним мені видається те, що у Франції, де зовсім нічого не відбувається, кількість письменників на двадцять один відсоток більша, ніж в Ізраїлі. Бібі цілком мала рацію, коли сказала, що нічого не пережила, якщо дивитися ззовні. Саме цей дефіцит вмісту життя, ця порожнеча і є двигуном, що змушує її писати).
Однак наслідок в свою чергу впливає на причину. Загальне відчуження викликає графоманію, а масова графоманія водночас утверджує й збільшує тотальне відчуження. Винайдення книгодруку колись дало людям можливість краще розуміти один одного. У час повальної графоманії писання книг матиме цілком протилежне значення: кожен оточений своєю писаниною, немов дзеркальною стіною, через яку не долітає жоден голос ззовні.
10.
"Таміно, — сказав Гуґо, коли вони розмовляли у порожньому шинку, — я знаю, що не маю жодного шансу завоювати вас. Тому не буду намагатися. Та все ж, я хотів би в неділю запросити вас на обід".
Пакунок у районному містечку в свекрухи, Таміна хоче перемістити його до батька в Прагу, аби Бібі могла забрати його звідти. Здавалося б, що нема нічого простішого, та домовляння зі старшими людьми, які мають свої примхи, вартуватиме їй багато часу й грошей. Телефонні розмови дорогі, її платні заледве вистачає, щоб заплатити за помешкання і якось прохарчуватися.
"Добре," — кивнула головою Таміна, думаючи про те, що в Гуґо вдома є телефон.
Він приїхав за нею автом і вони поїхали в ресторан за містом.
Безвихідь, в якій вона перебувала, могла б полегшити його роль суверенного завойовника, та за образом низькооплачуваної офіціантки він бачив прихований досвід чужинки і вдови. Почувався невпевнено. Її люб'язність була немов панцир, який неможливо прострелити. Йому хотілося завоювати її увагу, приручити її, проникнути в її серце!
Він намагався придумати для неї щось цікаве. По дорозі зупинився, аби показати їй зоосад, який розташувався довкола чудового сільського замку. Вони розглядали мавп і папуг на тлі ґотичних веж. Крім них, там не було нікого, лише сільський садівник замітав на широких алеях опале листя. Вони минули вовка, бобра, мавп, тигра й підійшли до великого поля, обнесеного дротяною огорожею, за якою жили страуси.
Страусів було шість. Побачивши Таміну й Гуґо, птахи прибігли до них. Купкою тіснилися біля паркана, витягували довгі шиї та, втупивши в них погляди, відкривали свої широкі, сплющені дзьоби. Відкривали й закривали їх надзвичайно швидко, гарячково, так, ніби щось говорили, прагнучи перекричати один одного. Та дзьоби ті залишалися безнадійно німими і не видавали ані найтоншого звуку. Страуси нагадували послів, які завчили напам'ять важливе повідомлення, та дорогою ворог вирвав їхні голосові зв'язки, так що, досягнувши мети, вони лише безголосо відкривали уста.
Таміна дивилася на них, мов зачарована, а страуси безугаву говорили чимдалі настирливіше; коли молоді люди збиралися йти геть, страуси, не перестаючи ляскати дзьобами, бігли за ними вздовж плоту, перед чимось застерігаючи. Таміна не знала, перед чим.
11.
"Це було, як у страшному сні, — краючи паштет, сказала Таміна, — так, ніби вони хотіли сказати мені щось надзвичайно важливе. Але що? Що вони хотіли мені повідомити?"