— Хто це приходив? — спитала вона у слуг.
— Панове де Шандур і дю Шатле, — відповів старий камердинер Жантіль.
Вона вернулася в будуар бліда й схвильована.
— Якщо вони бачили вас у такій позі, я загинула,— сказала вона.
— От і добре! ■— вигукнув поет.
Вона тільки усміхнулась на цей егоїстичний і сповнений пристрасті вигук. У провінції такі історії роздмухуються з кожним переказом. За хвилину всім стало відомо, що Люсьєна бачили біля ніг Наїс. Пан де Шандур, щасливий з такої нагоди прославитись, насамперед гайнув до клубу, щоб там розповісти про надзвичайну подію, а потім пішов від дому до дому. Шатле заходився попереджати кожного, що він, мовляв, особисто нічого не бачив і, поставивши себе осторонь, водночас під’юджував Станіслава, щоб той докладно розповідав всім скандальну історію. Станіслав, вважаючи себе за великого дотепника, додавав до кожної розповіді нові й нові подробиці. Ввечері до Амелі ринуло все товариство, бо під кінець дня в аристократичному Ангулемі вже ходили неймовірно перебільшені чутки, і кожен оповідач намагався перевершити своїми вигадками самого Станіслава. Жінкам і чоловікам не терпілося взнати, як воно там було насправді. З невинним виглядом найгучпіше галасували про скандальну історію, про розбещеність Амелі, Зефіріна, Фіфіна, Лолотта — саме ті жінки, котрі більше чи менше були винні в забороненому щасті. Дражлива тема варіювалася на всі лади.
— Ви чули? — казала одна.— Бідолашна Наїс! Я всьому цьому анітрохи не вірю! Вона ж бо жила таким бездоганним життям! Вона занадто горда, щоб скотитися так низько. Вона могла тільки протегувати панові Шардону, але не більше... Ну а якщо справді вона без тями закохалася в нього, то мені шкода її від щирого серця!
— Тим більше шкода, що вона себе на чисте посміховисько виставила: адже вона в матері годиться отому Люлю — як його називає Жак. Тому ж віршомазові щонайбільше двадцять два роки, а Наїс, між нами кажучи, добрих сорок!
— Як на мене,— казав Шатле,— то, думаю, саме положення, в якому застали пана де Рюбампре, свідчить про цілковиту невинність Наїс. Хіба навколішки благають того, що вже даровано?
— А чом би й ні? — грайливим тоном сказав Франсіс, заслуживши докірливий погляд Зефіріни.
— Та розкажіть-бо до пуття, як воно було? — допитувались у Станіслава, тісним колом обступивши його в кутку вітальні.
Станіслав уже вигадав цілу історію, повну непристойностей, і супроводив свою розповідь такими жестами, прибирав такі пози, що очевидність злочину не викликала сумнівів.
— Неймовірно! — вигукували довкола.
— І то серед білого дня! — обурено мовила одна з дам.
— Подумати лишень — Наїс! Ніколи б не запідозрила.
— Що ж із нею тепер станеться?
Далі пішли всілякі здогади, нескінченні припущення!.. Дю Шатле захищав пані де Баржетон, але захищав так невдало, що насправді не гасив вогню пліток, а ще дужче його роздмухував. Лілі, засмучена падінням найсвітлішого ангела в сонмі ангулемського Олімпу, уся в сльозах, пішла передати єпископові сумну новину. Коли поголоска розійшлася по всьому місту, вдоволений Шатло подався до пані де Баржетон, де — гай-гай! — грали у віст лише sa одним столом; він дипломатично* попросив у Наїс дозволу поговорити з нею сам на сам у будуарі. Вони сіли на дивані.
— Ви, звичайно, знаєте, — почав Шатле, стишивши голос, — про що гуде весь Ангулем?
— Ні, — відказала вона.
— В такому разі, — провадив він, — я занадто вас поважаю, щоб залишати в невіданні. Я повинен про все розповісти, щоб ви мали змогу спростувати наклепницькі чутки, які розпускає, мабуть, Амелі, котра набралася зухвальства вважати себе вашою суперницею. Сьогодні вранці я заходив до вас із отією мавпою Станіславом; він ішов за кілька кроків поперед мене й тепер запевняє, ніби, наблизившись до цих дверей, — Шатле показав на двері будуара,— побачив вас і пана де Рюбампре в такій позі, що не зважився увійти; він кинувся назад украй розгублений і, не давши мені часу отямитись, потяг мене за собою, і тільки тоді, коли ми дійшли до Больє, пояснив мені, чого він утік. Якби я був довідався про все те раніше, то кроку не ступив би від вас, щоб дати свідчення на вашу користь; та ми відійшли вже далеко, вертатися було пізно і це нічого не дало б. Ну, а тепер — бачив там Станіслав щось чи ні — його треба пошити в дурні. Дорога Наїс, не дозволяйте цьому бовдурові грати вашим життям, вашою честю, вашим майбутнім; затуліть йому рота. Ви знаєте, в якому я тут становищі. Хоч мені й потрібна підтримка кожної людини, я вам відданий і стану на ваш бік. Розпоряджайтеся життям, яке належить тільки вам. Хоч ви й знехтували мої почуття, моє серце навіки ваше, і я за всіх обставин доведу, як вас кохаю. Так, я оберігатиму вас, як вірний слуга, не сподіваючись винагороди, щасливий слугувати вам, навіть якби ви про це й не дізналися. Сьогодні 8 самого ранку я всіх і кожного запевняв, що нічогісінько не бачив, хоч і стояв на порозі вітальні. Коли б вас запитали, яким чином дійшли до вашого слуху оті наклепницькі чутки, покликайтеся на мене. Я матиму за честь бути вашим оборонцем; але, між нами, пан де Баржетон єдиний, хто може зажадати сатисфакції в Станіслава... Якщо отой хлопчисько Рюбампре й дозволив собі якесь зухвальство, то не можна допустити, щоб честь жінки залежала од вітрогона, котрому спала безглузда думка кинутись їй до ніг. Оце й усе, що я хотів сказати.
Наїс кивком голови подякувала Шатле й замислилась. Її до огиди гнітило провінційне життя. Після перших же слів барона вона подумала про Париж. Мовчанка пані де Баржетон ставила її підступного поклонника в ніякове становище.
— Розпоряджайтесь мною, — сказав він, — прошу вас.
— Дякую, — відповіла вона.
— Як ви гадаєте вчинити?
— Я подумаю.
Тривала мовчанка.
— Невже ви так закохалися в того хлопчину?
Вона зверхньо посміхнулася й склала руки на грудях, втупивши погляд у завіси будуара. Шатле пішов, не розгадавши серця цієї гордої жінки. Згодом, коли пішли також Люсьєн і чотири вірні старигани, які прийшли пограти у віст, знехтувавши сумнівні плітки, пані де Баржетон зупинила чоловіка, що вже намірився йти спати і відкрив рота, щоб побажати дружині доброї ночі.