— Натан був підхоплений логікою жаги, а провінційна знаменитість, як називає того нахабу Блонде, діяв з розрахунку! — вигукнув Біксіу.
І було одностайно ухвалено спільними зусиллями згубити Люсьєна — цього вискочня, цього пройдисвіта, який хотів усіх пожерти. Газетярі пе просто ухвалили таке рішення, а й обміркували його в усіх подробицях. Верну, який ненавидів Люсьєна, заприсягся, що не дасть йому спокою. Фіно, не бажаючи платити обіцяної Лусто тисячі екю, звинуватив Люсьєна, що той перешкодив йому нажити п’ятдесят тисяч франків, видавши Натанові таємницю їхньої змови проти Матіфа. Натан, за порадою Флоріни, продав Фіно свою шосту частку паїв за п’ятнадцять тисяч і заручився його підтримкою. Лусто втратив тисячу екю й не міг подарувати Люсьєнові, що той завдав такої шкоди його інтересам. Рапи самолюбства стають невигойними, коли їх роз’ятрити окисом срібла! А гнів письменника, чиє самолюбство поранили, не описати жодними словами, не змалювати жодними фарбами. Усе його єство вибухає обуренням, коли його обстрілюють затруєними стрілами глузувань. Але якраз ті, хто спалахує на кожен ворожий випад, швидко згасають і знічуються. Справжню мужність письменника виявляють люди спокійні, ті, хто чудово зпає, що навіть найдо— шкульніші, найуїдливіші статті приречені на неминуче забуття. Отож саме люди слабкі видаються на перший погляд сильними, але їхньої стійкості вистачає ненадовго. Перші два тижні Люсьєн нетямився з люті; він відповів па вогонь противника потужним картечним залпом статей у роялістських газетах, де він поділяв обов’язки критика з Гектором Мсрленом. Щодня з бійниць "Ревей" він стріляв добірними перлами гострих дотепів, підтримуваний, до речі, Мартенвілем, єдиним, хто цілком некорисливо надавав йому допомогу, бо його не втаємничили в угоди, укладені під час жартівливої балачки за бенкетним столом — або з Доріа у Дерев’яних галереях, або за лаштунками театрів — між газетярами обох ворожих таборів, не про людське око поєднаних між собою приятельськими стосунками. Коли Люсьєн з’являвся у фойє Водевіля, його більше не зустрічали дружніми привітаннями, і руку йому подавали тільки люди з роялістської партії, у той час як Натан, Гектор Мерлен, Теодор Гайар без церемоній приятелювали з Фіно, Лусто, Верну та й з іншими журналістами протилежного табору, вшанованими прізвиськом "славних хлопців". У ту пору фойє Водевіля було місцем, де виникали і звідки поширювалися майже всі літературні плітки, таким собі са— лонпим будуаром, у якому зустрічалися люди різних поглядів, місцем, куди щодня приходили політичні діячі та високі урядовці. Голова судової палати, який тільки недавно суворо вишпетив підлеглого за те, що той підмітає своєю мантією порох із театральних лаштунків, здибувався у фойє Водевіля віч-на-віч із тим самим підлеглим, який дістав від нього догану. Лусто кінець кінцем став подавати руку Натанові. Фіно приходив туди майже щовечора. Люсьєн, коли в нього був вільний час, вивчав там розташування сил у таборі своїх супротивників, незмінно відчуваючи холод їхньої невблаганної ворожнечі.
В ту пору дух партій породжував куди глибшу ненависть, ніж сьогодні. Бо тепер, коли збігло чимало часу, все здрібніло від перенапруги сил. У наші дні критик, зарізавши книжку, подає авторові руку. Жертва змушена розціловувати свого ката, бо інакше її засміяли б. Якби письменник відмовився підійти до свого хулителя, його проголосили б незлагідним, сварливим, занадто гордим, лихим, затятим, мстивим. Сьогодні, навіть діставши у спипу зрадливий удар кинджалом, навіть витерпівши найлукавіші підступи і з великими труднощами уникнувши пасток, поставлених огидним лицемірством, письменник має приємність чути, як убивці бажають йому всього найкращого, вимагаючи до себе шанобливого ставлення, а то й напрошуючись йому и друзі. Все прощають і все виправдовують у паш час, коли доброчесність перетворено на ваду, а чимало вад піднесено до чеснот. Приятельські взаємини стали най— свящепнішою зі свобод. Вожді найпротилежніших таборів розмовляють між собою чемно, надаючи дошкульним випадам напрочуд гречної форми. Але в ті часи, якщо оживити їх у пам’яті, для деяких письменників-роялістів і для деяких ліберальних авторів було великою мужністю з’явитись у одному й тому самому театрі. Лунали дотепи, просякнуті гострою ненавистю. Погляди були грізиі, мов заряджені пістолети, і від найменшої іскри могла спалахнути сварка. Скільки людей розгублювались, почувши, як сусід по кріслу раптом вибухає лайкою при появі осіб із тієї або тієї партії, обраних у супротивному таборі жертвами глузувань та в’їдливих нападок? У ті часи існували тільки дві партії — роялісти й ліберали або, іншими словами, романтики й класики — дві форми однієї ненависті, непримиренної ненависті, яка вичерпно пояснювала, з чого виникли ешафоти Конвенту. Перетворившись із ліберала й затятого вольтер’янця, яким він був на самому початку своєї газетярської кар’єри, в рояліста і несамовитого романтика, Люсьєи на власній шкурі спізнав усю гостроту ненависті, що витала пад головою Мартенвіля, який один захищав його і любив і якого в ту пору ліберали вважали за свого найзапеклішого ворога. Ця дружба завдала шкоди Люсьєпові. Партії невдячні до своїх передових дозорців, вони часто кидають цих відчайдухів напризволяще. Тол, хто хоче домогтись успіху, а надто в політиці, повинеп іти разом з головними силами. Малі газети ліберального табору недарма постійно об’єднували Мартенвіля й Люсьєна в одне ціле — то був лукавий підступ. Тих двох умисне кинули один одному в обійми. їхня дружба — вигадана чи справжня — коштувала обом написаних жовчю статей Фелісьєна Верну, бо той страшенно заздрив успіхам Люсьєна у вищому світі й вірив у його скоре піднесення — як, до речі, й усі колишні друзі поета. Через те Люсьєнову зраду — пе таку вже непро— іцсшіу в світі газетярів — наділяли й прикрашали обставинами, які ще дужче обтяжували його провину, ІІоета називали "Іуда-молодшіш", а Мартенвіля "Іуда— старший", бо Мартенвіля — справедливо чи несправедливо — звинувачували ще й у тому, ніби він здав Пекський міст ворожим арміям. Одного разу в розмові з де Люпо Люсьєп, сміючись, зауважив, що особисто він якщо й здав хай там який міст, то хіба лиш ослам. Розкішне життя Люсьєна — хоч то й були розкоші оманливі, засновані на надіях, — обурювало його друзів, і вони не прощали йому ні колишньої карети (бо для цих він усе ще в ній катався), ні пишно обставленого помешкання на вулиці Вандом. Усі вони підсвідомо відчували, що вродливий, розумний і ними ж таки розбещений юнак може досягти всього; і тепер вони не гребували жодними засобами, щоб перетяти йому шлях нагору.