— Друзі мої, — сказав Люсьєн, — повірте, я зовсім не баламут, не наївний поет, за якого ви мене Еважаєте. Хай там що станеться, я здобуду переваги, яких мені ніколи не дасть найблискучіший тріумф у лавах ліберальної партії. На той час, коли ви прийдете до влади, я свого вже доб’юся.
— Ми відрубаємо тобі... чуба,— сміючися, сказав Мі— шель Кретьєн.
— Я вже матиму тоді дітей,— відповів Люсьєн,— і, відрубавши мені голову, ви, по суті, нічого не відрубаєте.
Троє друзів не зрозуміли Люсьєна, бо тривалі взаємини зі світським товариством аж занадто розвинули в ньому дворянську пиху та аристократичне марнолюбство. Поет сподівався — і небезпідставно! — що його краса й талант, підтримані ім’ям і титулом графа де Рюбампре, забезпечать йому величезні можливості. Маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і графиня де Монкорне смикали його за цю шворочку, як ото хлоп’як смикає прив’язаного на ниточці жука. Люсьєн віднедавца бував тільки в певних колах. Його п’янили слова: "Він наш, він мислить благонадійно", — сказані три дні тому в салоні мадмуазель де Туш, п’янило прцдзне ставлення герцогів де Ленон— кура, де Наваррена і де Гранльв, Растіньяка й Блонде, прекрасної герцогині де Мофріньєз, графа д’Егріньйоиа і де Люпо, тобто людей найвшщврвіших у роялістській партії і близьких до королівського двору.
— Ну що ж, ми все сказали, — мовив д’Артез. — Залишитися чистим і зберегти самоцовагу тобі буде важче, ніж усякому іншому. Я знаю тебё, Люсьєне, ти дуже страждатимеш, коли побачиш, як зневажають тебе навіть ті, кому ти вірно служитимеш.
Трос друзів попрощалися з Люсьєном, не подавши йому руки. Кілька хвилин поет сидів замислений і сумний.
— Ет, не зважай на тих недоумків,— сказала Коралі, вмощуючись коханому на коліна й обхопивши його шию своїми прегарними білими руками. — Вони приймають життя всерйоз’ а життя — це втіха. Я певна, ти станеш графом де Рюбампре. Як треба буде, я пококетую з людьми, близькими до канцлера. Я знаю, як підійти до того розпусника де Люпо, і він подасть на підпис указ про надання тобі права носити титул. Я ж недарма казала: коли тобі знадобиться ще одна сходинка, щоб піднятись па вершину і там схопити здобич, до твоїх послуг труп Коралі.
Другого дня Люсьенове прізвище з’явилося в списку працівників "Ревей". Про це було оголошено, як про велику перемогу прихильників уряду, в повідомленні, надрукованому в ста тисячах примірників. Люсьєн пішов на врочистий обід, який відбувся в Робера, за два кроки від грального дому Фраскаті, і тривав дев’ять годин. На обіді були присутні корифеї роялістської преси: Мартенвіль, Оже, Дестеп і полчпща й нині живих та здорових авторів, що за тих часів жили й творили коштом монархії та релігії, як часто тоді казали.
— Ми дамо їм перцю, тим лібераламі — сказав Гектор Мерлен.
— Панове! — підхопив Натан, який теж став під роялістські знамепа, бо мріяв відкрити власний театр і розважливо вирішив, що в такому ділі краще мати уряд на своєму боці, ніж проти себе. — Якщо воювати, то воювати по-справжньому, не станемо стріляти клейтуха— ми замість куль! Ми візьмемося за поборників класицизму иисьменників-лібералів незалежно від їхнього віку чи статі, ми Шмагатимемо їх насмішками й нікому не дамо пощади!
— Ми шануватимемо себе й не піддамося на підкупи видавців, хай там чим вони пас улещатимуть — книжками, подарунками чи грошима. Ми відродимо журналістику!
— Чудово! — сказав Мартенвіль. — Justum et tenacem propositi virum! Ми жигатимемо дошкульно. Я перетворю Лафайвта на того, ким він і є: на Блазня Першого!
— Ля беру на себе героїв "Конститюсйонель", сержанта Мерсье, повне зібрання творів пана Жуї, знаменитих ораторів лівої опозиції! — пообіцяв Люсьен.
Десь на першу годину ночі журналісти, що втопили усі відтінки своїх поглядів і всі ідеї у вогнистому пунші, остаточно ухвалили рішення про війну не па життя, а на смерть.
— Оце була пиятика! Воістину монархічна і клерикальна! — мовив, переступаючи поріг, один із найславет— ніших письменників романтичної школи.
Розголошені видавцем, який був присутній на обіді, ці історичні слова назавтра з’явилися в "Міруар"; але розголос цриписали Люсьєнові. Його відступництво дало привід до страшенного галасу в ліберальних газетах. Люсьен став для них козлом розгрішення, його паплюжили безжально: з усіма подробицями було розказано про лихі пригоди його сонетів, і читачів запевнили, що Доріа радше втратить тисячу екю, ніж зважиться надрукувати їх. Люсьена охрестили "віршомазом без віршів".
Одного ранку в тій самій газеті, де Люсьєн колись із таким успіхом розпочав шлях нагору, він прочитав рядки, написані тільки для нього, бо читачі, звісно, не могли зрозуміти, в чому суть цих глузливих натяків:
"Якщо видавець Доріа й далі впиратиметься й не випустить у світ сонетів майбутнього французького Петрар— ки, ми вчинимо, як великодушні вороги: надамо свої шпальти для тих віршів. А вони мають бути вельми дотепні, судячи з сонета, люб'язно відданого в наше розпорядження одним із приятелів автора".
І під цим жорстоким вступом Люсьєн прочитав сонет, який змусив його заплакати гіркими слізьми.
В розкішнім квітнику війшла чудпа рослина,
Що тільки б їй рости десь серед бур’янів;
Але казала: "Сяйвом дивних кольорів Я доведу, що я шляхетного коліна".
Та гостя почала, зухвала й непоклінна,
Глушити без жалю і сестер, і братів,—
І квітів пишний гурт дізнатись захотів,
Хто породив її, чия вона дитина.
Ось розцвіла вона — і одностайний сміх Зустрів народження тих пелюстків бридких,
Що око різали вульгарністю своєю.
Рослину вирвано — звелів так добрий смак,—
І лиш дурний осел прийшов ревти над нею...
Валявся на землі розтоптаний БУДЯК!
Верну повідомив про Люсьєнову пристрасть до азартної гри і заздалегідь відгукнувся про "Лучника" як про твір антинаціональний, бо в ньому автор став на бік убивць-католиків проти їхніх жертв — гугенотів. За тиждень суперечка розпеклася до білого жару. Люсьєн розраховував на підтримку свого друга Лусто, який був у нього в боргу на тисячу франків і з яким його поєднувала таємна угода. Але Лусто став запеклим ворогом Люсь— єна, і ось чому. Вже три місяці як Натап закохався у Флоріну, і він давпо сушив собі голову тим, щоб відбити її в Лусто, для якого, до речі, актриса була провидінням. Утративши ангажемент, Флоріна терпіла скруту і впала у розпач. Натан, скориставшися з того, що він тепер працював із Люсьєном в одній газеті, прийшов до Коралі й через неї запропонував Флоріні роль у своїй п’єсі, твердо пообіцявши влаштувати актрисі, яка опинилась поза театром, умовний ангажемент у Жімназ. Ця пропозиція розбудила шанолюбні надії Флоріни, і вона не стала вагатись. У неї було досить часу, щоб вивчити Лусто. Натан прагнув слави, він мав успіх у літературі й у політиці, до того ж його енергія не поступалась ііого жаданням, тим часом як у Лусто вади вбивали волю. Актриса, якій хотілося повернутись на сцену в усій пишноті, передала Натанові листи москательника, а той відступпв їх Матіфа за ту саму шосту частку паїв у "Огляді", що її так домагався Фіно. Після цього Фло— ріна винайняла розкішне помешкання на вулиці Отвіль і на очах у всього газетного й театрального світу відверто визнала Натана своїм покровителем. Лусто був глйбоко вражений цією подією й наприкінці обіду, який влаштували друзі, щоб розрадити його, не витримав і розплакався. На тому ж таки бенкеті журналісти дійшли висновку, що Натан вів гру за всіма правилами. Дехто з газетної братії, як, наприклад, Фіно й Верну, знали про пристрасть, яку драматург почував до Флорі— ни, але всі одностайно зійшлися на тому, що ЛЮСЬЄІІ, зігравши роль звідника в цій історії, погрішив проти священних законів дружби. А те, що повоспечений рояліст піпюв на таку зраду, керуючись бажанням догодити своїй партії та новим друзям, робило його поведінку непрощенною.