Втеча звірів або новий бестіарій

Сторінка 16 з 24

Пагутяк Галина

— Omnia mea mecum porto, тобто все своє ношу з собою. Дякую.

Не дивно, що П’єро знав латинську мову, адже на багатьох будинках збереглися написи латиною. Деякі Каспар перекладав для Доні.

Вони пішли вулицею: П’єро з рибячою головою в зубах між Каспаром і Донею. Хлопець розповідав про Фелікса і їхню подорож.

Невдовзі вони знайшли звіринець, оточений високим муром.

— От і все, — сказав П’єро. — Звіринець зачинений, але ви дасте собі раду. Перекинетесь на пташок, еге ж?

Доня подумала, що перекидатися на пташок у присутності кота, який не встиг повечеряти, не вельми обачно.

— Не буду вам заважати. У мене важлива зустріч біля фонтану Діани о третій ночі.

Доня й Каспар подякували котові.

— Я знаю, що вам хочеться мене погладити на прощання, — заявив П’єро. — Я вам дозволяю.

Доня з Каспаром погладили липку й розкошлану чорну шерсть.

П’єро муркнув, і не кажучи й слова, зник у темряві.

— Тобі допомогти, чи сама станеш пташкою?

— Сама, — відповіла Доня. — А коли я повернусь, то теж зможу перетворюватись на пташку?

— Це залежить від тебе.

4

У звіринці не спали. Темряву пронизували якісь крики, чути було сопіння, хрюкання. Доня знала, що більшість звірів — нічні істоти. Тільки вночі вони можуть стати менш обережними й побути на самоті. Доня й Каспар теж потроху ставали нічними істотами. Дівчинці подобалося спати вдень у якійсь копичці сіна чи в покинутому гніздечку. Вона добре відпочивала. їй снилися приємні сни. Може, то Каспар трохи начаклував?

Звіринець був величезний, але вони швидко знайшли вказівник з написом "Тигри і леви". У клітках важко було щось побачити. Зрідка засвічувалися чиїсь очі. Каспар тяг Доню за руку, ніби вони мали бути готові щохвилі кинутись навтьоки. Неї хотів навіть розмовляти. Це тому, що віщ ненавидів клітки. Якби Доня прийшлії сюди вдень, то почувалася б краще. А тепер їх могли прийняти за злодіїв, бо вночя забороняється ходити по звіринці. Доїш стало страшно. Вона постійно здригалася! то від крику мавп, то від сонного бурмотіння. У ніс вдарив гострий запах хижаків, і одразу ж до ґрат метнулася велетенська чорна кішка:

— Я хочу вийти звідси!

Доня одразу зрозуміла, що каже Чорна Пантера.

— Тихіше, — сказав Каспар. — Такі можна накликати сторожів!

— Хто б ви не були, діти, благаю, випустіть мене звідси!

Каспар переліз через низеньку огорожу і торкнувся величезної чорної лапи. Доня аж здригнулася. Хоч пантера була чимось схожа на кота П’єро, який, напевно, уже зустрівся з невідомою особою коло фонтану Діани. Але коти — вільні, а пантери — в клітках.

— Вітаю, Каспаре! Якщо ти справжній лицар, подаруй мені свободу.

— Я подарував би свободу усім звірам, але де ж ті ліси, у яких вони могли б жити в безпеці? І чи зможуть там жити народжені в клітці?

— Подивись, Каспаре, чи могла я народитися в неволі? Мені буде тісно навіть у найбільшій клітці.

— Так, ти схожа на чорну блискавку.

— О, мене так називала моя мати! Вони всі були плямисті і дуже тішились, що я чорна, адже це свідчить про шляхетність крові.

— То звідки ти?

— З лісів Амазонки, яку ми називали Зубатою рікою, бо там водилося багато крокодилів. Я була ще підлітком і тільки-но почала осягати високе мистецтво ловів. Тепер не має значення, як я сюди потрапила. Головне, що я вільнонароджена.

— Має значення лише те, що ти вільна духом, — сказав Каспар. — Інші звірі, можливо, страждають так само.

— Прислухайся, як хропуть леви! Вони народились у клітці і, певно, не спіймали б і курки. Лише у повний місяць вони прокидаються вночі й блукають наче сновиди.

— Не докоряй їм, що вони несправжні леви.

— Не буду, — зітхнула пантера. — Однак я накладу на себе лапи, але не залишусь у неволі. Подумай, як то жити у клітці ще багато років! Тільки не кажи, що я звикну, бо зараз же розіб’ю голову об ґрати.

— Але ж ти не потрапиш додому! Між тобою і Амазонією — океан. Тебе впіймають або ти загинеш.

— Нехай! — сказала Чорна Блискавка.

Доня несміливо підійшла до клітки:

— Слухай, Каспаре, якщо ми можемо бути пташками, то чому б пантері не стати пташкою? Вона зможе перелетіти через океан. Ти ж перетворив овечок на хмарку…

Каспар похитав головою:

— Це вже буде другий злочин. Нас можуть посадити за ґрати.

Почувши ці слова, пантера повернулася до дітей хвостом і лягла в кутку, обхопивши голову лапами.

Доня замислилась:

— Якщо вона стане пташкою, то сама себе звільнить. Врятуймо хоч її, якщо не можемо врятувати всіх. Бо вона справді помре. Ти бачив, які у неї зранені лапи?

І Доня заплакала. Одна-єдина пантера перелетить океан і опиниться в себе удома, навчиться полювати і знову стане щаслива. І Каспар може це зробити, але не хоче…

Каспар мовчав. Доки він ходив повз клітку, пантера і дівчинка ще мали якусь надію.

— Якби Єдинорога посадили в клітку ти б його звільнив! А пантеру не можнаі бо вона чорна…

Каспар огризнувся:

— Перестань! Слухайте мене обидві! Одна плаче, друга погрожує накласти на себе лапи. А я виглядаю вбивцею. Доню, спробуй перетворити пантеру на пташку сама.

Я піду прогулятися. Повернуся за півгодини.

— Іди, — сказала Доня. — Ми самі впораємося. Я не думала, що ти такий; байдужий!

Їй було дуже гірко, але очі Чорної Блискавки засяяли надією. Вона простягла Доні лапу через пруття клітки і та ніжно її погладила.

— Мені здається, — сказала пантера, — що закони треба іноді порушувати, якщо вони тісні. Закони для звірів, а не звірі — для законів. А ще мені здається, що Каспар хоче, аби ти зробила це сама. Він випробовує твою мужність. У нас усе вийде. Я чую, як у мене виростають крила…

Залишмо їх самих, бо таємниця перетворення — то дуже велика таємниця.

Вовки

Брати, чи ми винні у тому, що люди вигадали прислів'я: "З вовками жити, по-вовчому вити"? Звідки в них порівняння: хижий як звір? Вовк не вбиває вовка, заєць — зайця. Ми не вбиваємо собі подібних, ми потребуємо тільки того, що може підтримати нам життя. А люди вбивають у лігвах наших маленьких і беззахисних дітей, вирубують наші ліси й розполохують нашу здобич. Ми покинули б цей світ, але скажіть, куди нам подітись? Усюди — небезпека. Ми не нищимо те, чого не споживаємо. Коли звірі покинуть людей, ті ніколи не зможуть їм закинути власних вад. І краще пізнають одне одного. І відчують сором.