— Чи не міг би я вам помогти? — запитав Нестор Нюрку. — Я йду в тому ж напрямку.
— Нічого. Дякую. Я звикла... Ми звикли, — казала вона, але все таки дозволила Несторові взяти її валізу.
Далі йшли разом, говорили уривно, переважно Нюрка, Нестор мовчав, та коли вона втретє почала поясняти, чому вони вертаються та запевняти, що вони нічого не завинили проти "родіни", бо вивезли їх силою, Нестор тоді також озвався. — Я вас цілком розумію, не відраджу вертатися, хотів би тільки сказати, що для вас було б краще, дивитися правді у вічі, не буде там з медом, ніяких таких реформ, ніякої за собою вини. Війну завинив Гітлер на спілку зі Сталіном, не зробили б вони одного ґешефту на початку — її не було б. Вас зрадили, вас залишили, вас зруйнували, а тепер записали в козли відпущення. Судити не вас, а їх, прийде час. А коли хочете знати мою справжню думку і коли б я був на вашому місці, я б ту ,,родіну" не підпустив до себе на кілометрі двісті, у її очах ви зрадники і це рішає.
Це сказано поважно, спокійно, сливе між іншим. Нюрка гостро зиркнула великими, чорними яблуками під чорними бровами, але не сказала нічого, її Прохор, лиш ішов, дивився вперед, уста тісно затиснуті...
Дійшли до Верхнього Ваймару і тут розпрощалися. Цього захотіла Нюрка. До "Смерть фашизму" ще добрий кілометр, але вона знає віддалі. Нестор її розуміє, на прощання побажав їм щастя, вони відповіли "спасибі" і поволі, напружено йшли далі. І, здавалось, їх вантажі були ще тяжчими.
Тож то Нестор звернув на лівий хідник, збільшив крок, залишив тих позаду, а проходячи побіля брам сердитого вигляду, ще раз потрапив у зливу сердити звуків, що виривались з-поза жовтих мурів.
У комітеті чекало Нестора четверо молодих людей з редакції новозапроєктованого літературно-мистецького журналу з назвою "Ґрааль". Троє знайомих, а четвертий, високого росту, бліде обличчя, чорні очі, появився вперше і при знайомстві зазначив, що прибув до цього "пасторального Олімпу" щойно вчора та назвав себе Рокитою.
Нестор підняв голову насторожливо. — Ви часом не з Києва? — запитав він того.
— Чи маю сказати коли роджений, на якій вулиці, якого соцпоходження? — відповів, з посмішкою. Рокита.
— Вибачте... Я западнік. Не для анкети... Лиш цікавість, —• казав Нестор.
— Можна й анкету... Будь ласка. Призвичаєний. Знаєте, скільки їх виповнив? Девяносто дві. А коли ви цікаві що я, де я, для чого я, де блукав, чого шукав... Переважно "вдоль по Рейну". Свого часу захоплювався Гейне, хотів познайомитись з Льореляйн, але потрапив у "Ост"-и і потрудився на фабриці знаменних... Не подумайте Мессер-Шмітів. Ні, ні, ні. Знаменник eau de Cologne 4711... Було таке у зелених рококо пляшечках. А коли знаменні Бі-18 Америки зліквідували цю пахучу інституцію, нас переведено до табору, де ми понад рік, майстрували "лінію Зіґфріда", не за Нібелюнгами, а за Тодтом .—• був і такий. Коли ж і це скінчилося і нас визволив генерал Патон, я повернув, було, курс на Бремен — колись стоянка знаменного корабля "Европа", з наміром знайти щось таке і двигнути в напрямку Америки. Моя наївність була відповідно компенсована, на місці "Европи", я знайшов Помпею і після того, з розпуки, повернув вітрила Зюд, призначення Ваймар, завдання — вклонитися мощам величних Ґете-Шіллера; хтось мав сказати, що тепер, саме там, у капищі преподобного Гердера, знайшло пристановище головне зрадництво "родіни", а в тому також чимало моїх земляків з "матері городів руських", звідки, як ви правильно догадуєтесь, і я походжу. Ось вам і моя дев'яносто третя анкета, — говорив театрально-жартівним тоном Рокита.
Спокійно посміхаючись, Нестор відповів: — Вітаємо, вітаємо! Абсолютно вітаємо! Вас ждуть тут нові подвиги.
Вже цього першого зударення з цим суб'єктом, було вистачально, щоб зрозуміти стан речей. В його тоні гнів, розпач, а одночасно зневага... І сила. І мета виходу. Луни трагедії глибоких віків донесені до цього місця у вигляді жертви на вівтар заборговання... На довші розмови, нажаль, не збувало часу, Нестор пригадав Віру, помітно непокоївся і коли надійшов час обіду, та коли запропоновано йому якийсь там новий ресторан, що почав діяти вже за американців, де, либонь, подавали навіть Кока-Коля і де можна обговорити різні їх справи, він відмовився і подався в пошуки свого "штам-пляс"-у в "Елефант"-і, де надіявся зустріти когось з Водяних, а, можливо, і Івана з Вірою.
Щастя йому сприяло, в "Елефант"-і, мов на замовлення, зустрів Віру, яка його чекала і навіть тримала для нього місце при столику в задньому куті другої кімнати, де вони звичайно любили сидіти, завзятюще воюючи з публікою, а особливо з кельнерами, які не хотіли визнати її прерогатив на цей порожній стілець і тільки під тиском такого аргументу, як цигарка "Пел-Мейль", якою вона приманливо орудувала, примусив тих на концесії.
— Не надіявся вас тут бачити, — безсоромно брехав Нестор.
— А я надіялась. І не завелася. Ось для вас місце, — відповіла резолютно Віра.
— Повний вдячности.
— Чекаю з годину.
— Вибачте. Діла. Що їмо?
— Те саме. Зупне... Брукв'яна. Воловина. Картопля. Шпінат.
— Кава? Чай — Кава. Першоклясний ерзац. Ячмінка.
Їх кельнер італієць, дуже меткий і, мабуть, під враженням "Пел-Мейль"-ю обслуговував їх з динамічно вирвою властивою його расі. Столик малий, лице в лице, коліна під ним торкаються. Нестор відчув виразно, що ц "несподівана" зустріч йому приємна. Одне одного питали, як спалося, що робилося, що думалось. Ділилися враженнями. Пахло родинною атмосферою, Віра, на цей раз скромніше причепурена, у легкій сірій суконці, на верх вдоволення.
— А між іншим, — по часі, мов ненароком, питав Нестор. — Ви згадували таке ім'я Сашко... Поклонник Сартра. Хто він такий?
— А! Сашко! Легенда, — відповіла Віра. — Київ. Він нам допоміг коли прийшли німці. Дуже зарадний... Дотепний. А головне: націоналіст. І то український. Він втаємничив мене у такі табу, які там смерть. Самостійність. Еміграції.
— Така це таємниця?
— У Києві можна не знати, що ти живеш у столиці УРСР. Сашко заборонив мені кликати його Саша. Міщанство. Банальність. Коли є чудове Сашко. І відкрив так Америку, що я племінниця знаного українського письменника, а тому мені личить говорити мовою його творів. Він казав: говорити по українськи, це делікатес. Бон-тон. Колись нею говорила Москва з дуже зіпсутим акцентом, поки не перейшла на французьке. Мова Володимира, Святослава, Ярослава, перших і останніх європейців на троні Руси. Батурин Мазепи, це Версаль в порівнянні до Москви Петра. Але він не дуже захоплений українцями нашого часу... Ані українською літературою. У ній, казав він, оселився черв меншевартости. Тільки мова пахне, все решта затхла провінція.