— О, Алах! Виходь — Америка велика духова порожнеча заставлена хмарочосами.
— Так. Порожнеча. Там вам, ні Бухенвальду, ні Колими. Там настільки дурні, що не розуміють, чому треба стріляти людину, яка не годиться з Леніном чи Гітлером. Там ти можеш вийти на Бродвей і на ціле горло розносити президента і хоч би що. Такі ось там ідіоти.
— Ха-ха-ха! — розреготалась Віра. — Робите з мене добрий день. Ну, гаразд, ну, свобода. Така собі залізо-бетонова ідилія, але чи це видержить, чи вона встоїть? Проти неї полчища раю, армії голоду. Африка — голод, Китай — голод, Індія — голод, Есесер — голод. Під прапорами Маркса. Га? Хто, скажете, з нею? Париж? Сартр?
— Вірочко, Вірочко! Що я чую. Звідки такі прогнози? Чи не з лябораторії шановного Івана Григоровича?
— А, як що й так. Він думає, що ситі перед голодними не встоять.
— Тому він заздалегідь вибирає голодних.
— Ні, це лиш пропаганда, щоб мене застрашити, але його наміри інші.
— Щоб знайти в Сибірі місце для своїх костей. Патріот.
—•Цинік, цинік, цинік! Ви цинік. Звідки у вас так уявлення? Ви там ніколи не були. Там живуть люди.
— Погоджуюсь. Іван Григорович також жив. Ви жили, ваша мама жиє... І брат, і дядько. Сто п'ятдесят мільйонів.
— І живуть.
— Хіба я перечу? Питання суворого релятивізму саме за це мова. Ані Івану Григоровичу, ані його дочці Вірі не слід цим легковажити та вдавати наївних.
— То ви не тільки цинік, ви безнадійний песиміст. Ходім! — казала Віра і в голосі її звучало захоплення... Ніби їй дали щось приємне. Їй хотілося взяти його пі руку, бути близько, чутися в акорді, йшли вверх кам'яними східцями до верхнього парку в напрямку алеї Бельведерської, просто на шатра американських вояків з ї танками, жуванням ґуми, миром.
— Чи не нагадують вони вам туристів? — питала весело Віра.
— Туристів з Марса... І цікаво, що думає про них отой там Ліст, — казав Нестор і вказав на статую людини в довгому одязі, що стояла напооддалі. — Під його мелодії подавались тріюмфи Третього Райху.
— Тра-та-та-там! Там-там-там-там! — намагалась Віра ту мелодію наподобити. — Не винуйте Ліста. Це була сила. Коли ми вперше побачили її в Києві — запирало дихання.
— Коли б не оці туристи, — зауважив Нестор.
— Знов Америка. Ви, бачу, в неї закохані.
— А чому б ні.
— Я ревную.
— До залізо-бетону? Ага! Віро Іванівно! Ви ж мали до мене справу. То кажіть.
— Я вже сказала. Ви сказали також. Я щаслива і менш щаслива.
— Скажемо це виразніше.
— На мене тисне батько з поворотом... Мушу ж мати якесь протитиснення. І у вас це добре виходить. Лишень не кажіть мені Іванівно... Вірочка, куди зграбніше.
— Не будемо сперечатися, Вірочко, — казав на ц Нестор. І вони не сперечалися. Настав між ними мир. продовжувався він до самого Тавбаху. І тут вони розійшлися. Нестор повернув до ліва у вуличку. Віра відійшла своєю дорогою до Мелінґену. Завіса спокійно запала.
Тож то, наприклад, у вівторок наступного дня, біля години дев'ятої, Нестор виходив до свого уряду і на головній дорозі, він натрапив на гурт дівчат і хлопців з відзнаками "Ост" і червоними на грудях шматками, обтяжених, як робочі мули, всілякими тягарами. А одна з них пара, хлопець і дівчина, крім мішків та валіз, двигала на дрючку цілу скриню. Нестор хотів, було, їх обігнати, але дівчина зі скринею — повногруда, чорнява, міцна, враз озвалася: — Ей! Ви! — Не було сумніву, що це стосується до Нестора, він зупинився. — Прохоре, зачекай, — командувала вона своїм товаришам російською мовою.
— Хочу з ним говорити. Дівчата! Йдіть! Ми вас доженемо... — Зупинились, поставили скриню. — Я вас знаю... Ви комітетчик, — звернулась вона до Нестора.
Нестор це підтвердив.
— Знаю. Бачила. Квартири для біженців, — казала вона, її пітне обличчя пашіло особливою енергією, здавалось, вона хотіла вирватись зі самої себе... Її молодий, скромного вигляду, партнер, мав розгублений вигляд і бажання висловлюватись не виявляв.
— Так точно, — відповів Нестор.
— Слухайте. Як ви думаєте? — питала вона патетично.
— Що саме маєте на увазі? — відповів Нестор.
— Ну, ось... Ми пустилися, — казала вона і вказала на свою скриню.
— Бачу, — відповів Нестор.
— Сибір-не-Сибір. Для нас скрізь Сибір.
— "Сібір вєдь тоже родіна мая", — додав Нестор.
— Можете сміятись, але я вам кажу: тут для нас також не місце. Тут інше. Ми, знаєте... Прості, розгорнись душа... А тут на пальчиках, все міряне. Я такого не зношу. Я степ, мій дід козак, ріка Дон. Я не можу влізти в рамку і висіти, як фотографія. Розуміється, що у нас колгосп, пів кільограма трудодень, але навіщо колгосп. Я городська... Робота чиста. Скінчу курс — на машинці, контора. А ось він... Прохор... Комбайник. Шофер. Ми запишемось.
На це зауваження, названий Прохор закліпав тільки очима і одвернувся.
— Правильно, — сказав Нестор.
— Мусимо! Добровільно. Ті там портрети... Кричати треба... Але ж горла хватить. Ми голосні, — переконувала себе дівчина.
— Абсолютно правильно, — казав Нестор.
— А мені здається — ви з нас кпитеся. Дурепи, мовляв, живцем на Сибір пруться. Та це і мені не раз здається, я це знаю, ми всі це знаємо... Та думаю, що це колись скінчиться. Війну ж виграли? Виграли. Так як ще довго народ мучити? Не худоба ж... Тай худобу чесні люди не мучать. То ж таке треба розуміти. Оце один полонений з самого Ленінграду, каже: прийдуть реформи. Ось тільки війна скінчиться. Ну, от.. . Війна скінчилася. Наші в Берліні. Що їм ще треба?
— Але я не про це хотіла, — змінила враз мову дівчина. — Про ту вашу баришню. Знаємо, ми знаємо... Ви не зайняті. Суконочки та панчішки — не підходь... Але кажу: хай ліпше ,,туди" не показується. Роздеруть. Скажіть — казала Нюрка. Вона мене знає, — говорила та Нюрка і в голосі її відчувся гнів. Мова про Віру. Нестор не відповів. Нюрка хвилину помовчала, глянула на свої тягарі, втягнула в себе повітря, мов би набиралась сили.
— Знаєте, — казала вона з жалем. — Все, що тут, все моє. Нічого, що не заробила горбом. Речі потрібні, у на не дістанеш... Прохоре! Бери! — скомандувала вона рішуче.
Крім тієї скрині, вони мали на собі великі рукзаки ззаду і тяжкі, великі валізи завішені на шиї спереду.