— Я знаю... Я знаю, — казала по часі Мар'яна.
— Її вже нема. — І Іван поволі, поволі і сказав, як було. А Мар'яна на це казала:
— Я не знаю, чи була б вона тут щасливішою... З тим її минулим.
Єдиною мовою Івана була мовчанка, у якій Мар'яна чула більше, ніж в мові звичайній, але все таки, трохи згодом, він оповів, що з ним сталося на що вже мовчала Мар'яна. У неї лиш раз якось вирвалось:
— Господи святий! — І це все, що вона змогла. Єдина апеляція до єдиної інстанції, яку тільки знала.
А про себе, на питання Івана, Мар'яна сказала таке: коли він відійшов, тоді "за німців", було ще сяко-тако. Говорили й говорили... Брали, виганяли... Почали отам горою мостити дорогу... Минув так рік... Зі сходу наближались "наші" і тоді почалось. Всі на всіх. А коли ті прийшли... Одні полишали все і пішли з німцями, а ті, що лишилися, розпинались у вірності... Доноси, доноси... Топили один одного, а ті брали всіх... Не розбиралися. Зганяли гуртами і гнали на міни, під танки з голими руками, почавили того видимо-невидимо. Все, що було чоловічого, від хлопчака до старика, стерто до ґрунту... Вернули тридцяті роки, забрано все, що було їстівного, воцарився знов голод, мало за тиждень померли батьки, не було усім їсти... Мар'яна залишилась ... Прийшла зима... До Києва боялась, казали, що там вішали на площі Софії, перед собором на виду Богдана Хмельницького. Їли, що де бачили, палили, що лиш могли, тоді і пішов з димом їх ґанок, і книжки батькові одинока стара груша, що ще отам над яром стояла, її бідну розпатрали на галузочки. А що найгірше — запав страх. Люди замовкли. Все захворіло на донос... Здавалось, що це єдиний рятунок — втопити ближнього, всі стали винними, від низу до верху і так воно лишилося ... І так воно є. І так буде ...
Мар'яна говорила про це не охоче... Мляво, спокійно, стишеним голосом, здавалось, без жалю і, напевно, вперше за все своє тут перебування, тяжко ранена, духом ослаблена... Але "йому" вона мусіла це сказати.
Надходив також вечір, в будинку одчинялись й зачинялись двері, всі його кімнати заповнені, цілий день тиша, а під вечір вертаються хто звідки, чуються кроки, там то там голоси. І, здавалось, ніби сьогодні там рухливіше, можна думати, що там вже знають, що сталося, завтра будуть знати про це й уряди, тому Іван воліє не показуватись зайво де не треба, краще не виходити, зачекати аж все вляжеться.
Дійшло також до слова Іванове лихо, слово-по-слову, розповів, як воно з ним є. Мар'янина голова поникла і так застигла. Не було вибору. Не піде ж він знов до того Сибіру, хіба що повезуть його туди трупом, а тут нема місця. Він не міг навіть цього, як слід, пояснити, бо сказати, що це втеча... Як можна. Іван ніколи ще не втікав... Але беруть роки і він втомився, і що лишається — чужина. Ласка добрих людей — Христа ради! А це ранить. Кому це потрібно коли вдома стільки місця.
Мар'яна з цим також годиться, властиво, як годиться, її згода — серце облите кров'ю, однак той Сибір... Можливо там також люди, де їх нема, однак, як сказано, для них того вже забагато. Вертайся все таки кудись, де не лишень люди, але й людські люди. Одначе, коли Іван почав мову, що і їй також слід відійти з цього місця, от хоч би до Києва, то вона зробила головою такий порух, що Іван замовк. Цього місця до кінця її днів вона не лишить, тут жили її предки, тут їх могили, тут вона народилася, у цій ось кімнаті виросла, тут вона... Цього вона вже не доказала, не знайшла сили вдержатись, припала до грудей Івана і так, у спазмах німого ридання, застигла. Іван же незграбно її горнув і чи не вперше в житті відчув, що його очі залило рідиною. Так. Іван плакав, хай Бог простить, не беріть йому цього за гріх.
А так згодом, вони, мов би дійшли до їх ладу, говорили свобідніше, було про що, а з годинами скупо. Вирішено, завтра раннім кораблем, він відійде, нема більше ради і хай там буде, що буде.
Надходили вечір, ніч, лагодились до сну, Мар'янина постіль на двох не розрахована, виникла суперечка, кому стелитись на помості. Переміг Іван, а коли вляглися і згасла під стелею жарівка світла, Іванові не йшло на сон. Налетіли, хмара за хмарою думки та видива, та чорна-пречорна лава згадок. То ж вони розходяться... І, можливо, на віки... І треба б щось сказати. Здавалось, треба одного лиш слова... Але де воно таке слово? На землі ще не створено такої над мови, це було б понад людське, ми лишень, і то немічні, люди.
Іван прислухався, чи вона спить, але яке там, мій Боже, спить, така ніч і спить. Боліла, духом крівавилась, томилась у спогадах, від самого шлюбу до цього ось дня, саме паскудство. А це ось знов... Прощання... Заживо... На віки.
— Чи ти, Мар'яно, спиш? — почула вона з темноти шепіт. Аж здригнулася. Здавалось, з безмежности. Він це, чи не він.
— Ні, Іване, — відповіла вона таким же шепотом.
— Я хотів ще сказати... — почула вона з темноти, і їй здавалося, що воно за голосно, що це можуть чути і там, за стіною, тому вона його перебила:
— Ти краще присядь сюди, —•шепотіла вона і зробила біля себе більше місця.
Іван поволі звівся, його велика постать майнула на фоні вікон, він присів на краю ліжка, так що вони опинились на віддаль дихання, лице в лице. Було тепло, навіть душно, їх тіла доторкалися, але вони були тепер не в тілах, а далеко, в інших сферах буття і це вирішувало.
— Я ось думаю, Мар'яно, — шепотів він до самого її вуха, — я таки одійти мушу. Ти знаєш... Я перечив ... І я не дав на це комусь згоди. І ніколи не дам. Але знаєш, також, що? Ти тут сказала, що місця цього не лишиш. Я донедавна це також твердив і пішов на цю звабу, але ось таке сталося... Я торкнувся такого... Що мене пропекло. І спалило. І я хочу тобі сказати... Можливо, ми якось тут чогось недобачили. Місце то місце. І, можливо, наше... А ось прийшли, відібрали, забрали, зотліли, і загнали до кутика, де ми боїмося стін. Чи ти думаєш, що це вгодне людині місце? Чи так можна і варто жити? Тому я ось що: я хочу ще пожити... І побачити. Кажуть, є ще на цій нашій плянеті світ вільний... Де людину не женуть силоміць куди вона не хоче... І не відбирають їй її людського. Богом даного. Таке є, я це сам бачив. І міг вибрати. Але у нас з тобою, у нашій крові, серці, мозку... Ми приковані до місця, яке од віку було нашим, а разом не нашим. Така, ось бачиш, скорбота. Ми, було, з цим помирилися... Погодилися. Не чіпай мене, залиши мене... Я буду — що хоч буду. Не торкайся. А так воно в людському світі не водиться. Людина людині вовк — християнство-нехристиянство, чим більше вона кадить, тим більший вовк, ставить собори, щоб голосніше кричати анатема, коли ти боронишся. Ось таке, Мар'яно, це наше місце. І справа не в тому, чи сидіти в якомусь кутику, на подобу миші і тремтіти, чи тебе знайде кіт, а чи щось робити... Шкода. Я пізнав це запізно... Шкода. Не вернеться. Ще раз шкода. І не тільки за себе, щось в нашій крові не ладно, у великих урядах, на самих верхах, за широкими столами, там воно те. Роблять голод, а кажуть щасливе-радісне, і кричи ура. А тих, що перечать — геть. До сьомого коліна. Їх ідол — біда, їх ідеал — голод. А ми, Мар'яно, з таким не погоджуємось, а тому і місця нам тут годі. Пригадуєш Мишка... Як то він, було... "Тобі, Іване, єдине в Савєтському Союзі місце — Сибір". Царство йому небесне... Чванився Сибіром — дістав Сибір. А щодо мене — вибираю, що знаю, плянета ще не вся Сибір, побачу з іншого боку, як воно зроблено... А тобі... Все таки перейди поки до "них" (Іван мав на увазі Андрія з Ольгою), біля них ще можна, а тут ти, чи видержиш... Сама. Чи дадуть тобі спокій... Довідаються про мене... Ти ж їх знаєш. А я думаю підшукати місце для нас обох. Хотілося б ще разом... Бодай до смерти. Я маю думку... — говорив Іван пошепки і на цьому втих... Чекав в темноті, що вона скаже, їх тіла торкалися, їх серця билися одним тактом, їх кров кружляла в одній каруселі...