Як тільки вступив Іван на цього "Йосифа", так і погруз з місця в гущу дійсности. Кораблик ветхенький, латаний, мабуть ще з тих часів, коли він звався "Святий Володимир", перезваний опісля "Косіором", а тепер ось ... Як бачите... Сам... Господи Боже! Не вживай цього імени всує. Дивись он портрет! Він тебе бачить.! Все тут, мов з лиця зняте... Зашуране, заношене, пожмакане, все в торбах, торба на торбі, мов би в тому весь зміст їх існування. І все твердо мовчить, аж соромно, хоч би який матюк вирвався.
А чи пригадуєш той самий листопад вісімнадцятого. Чи не цей самий, бува, корабель... Скільки то було гармошки та співу, та реготів, та "далой тиранів", крилось все матом, мов би громом ясним. І де воно ділося? Звідки ці торбоноси?
Хто скаже... Мовчанка й тільки. Ніяких звуків. Лиш сопухи поту, лиш німі погляди і хоча воно літо, а шапки вушанки, та фуфайки, інколи з орденом, а там он валянки — збиті, затоптані, але валянки, зима то минула, а фуфайки так і лишилися, чим їх заміниш, було "все на фронт", а тепер мир... І "побєда"... І літо. Іван в тому, що тобі лорд який, костюм, видно здалека, "западний", на нього гаплять, а той он з орденом Суворова на заяложеній гімнастьорці, чи не збирається ще раз в атаку, дарма, що довкола так мирно, мов би це не люди, а череда худих корів. Все, як слід, гомонить стиха, інколи ворушиться, але ні шпетки захоплення. Лиш чується, мов би розлито тут якусь зневіру, якесь розчарування, на лицях, мов би засохла їдь.
"Йосиф Сталін" посувався вздовж ріки, без поспіху завертав до причалів, когось висипав, когось підбирав, ніяких зустрічей, на причалі. Зарубенці, інвалід з орденом, порушив нагло тишу:
— Ти сматрі! Йоп тваю мать! — Це була реакція на вигляд його села, що лежало в руїнах. Але це не зробило враження, "Йосиф Сталін" плив далі і так ід годині третій, підпливав, Іван бачить здалека, під Канів.
Але чи був це Канів? Коли Іван виступив на його берег, йому, мов би це снилося. Так і не так, все переставлено, нічого на місці, там де була шопа, росте жижавка, де були візники — калюжа, дорога, що вела вверх стала стежкою, але Іван не збирається розглядатися, ані сперечатися, тут би лиш швидше від зору, повертає на ліво вздовж берега і там, де колись стояв кіоск з написом "Содовая вода", а тепер калюжка після вчорашнього дощу, повертає направо, а це вже і є та сама Полтавська, на якій то, там далі, "собствений дом Др. Ніколай Лоханскій" під зеленою бляхою, з ґанком і садом. Іванові сниться далі. Так, дім то воно дім і число 26 на ньому ще видно, але він не лишень має за собою тридцять п'ять років давности, але й якусь, видно, пережив він чуму чи трясцю… Де дівся, наприклад, його ґанок? Що сталося з його стінами, вікнами, дверима, дахом? Чому і для чого їх так знівечено? Де дівся той ззаду, до самого яру, сад? Усе це тут, мов би його, хтось злісний подер, пожмякав і викинув на смітник. Живуть тут ще чи не живуть? Дуже мовчазно. Вулиця, як глянь, також порожня. Іван прямує до дверей, не знаходить дзвінка, обережно спочатку стукає, не чує реакції, стукає дужче, напружено слухає, потерпає чи йому відчинять...
Але ось, за тими дверима, якесь шпортання, вони поволі відхиляються, в їх щілині шматок людського обличчя з виразним зарисом носа, з якого вилонився притишений, здається, жіночий голос:
— Вам до кого?
— Чи тут живе Мар'яна Миколаївна Мороз? — запитав швидко Іван, ніби боявся, що той ніс може зникнути.
— А ви хто будете? — запитав той же голос.
— Наперед, чи вона тут, — відповів Іван.
— Вона там... За домом... На городі, — відповіла щілина з носом.
— Я її муж, — відповів Іван швидко.
Щілина збільшилась, у ній появилась жіноча постать в хустині, бліде, широке лице.
— Вона там... На городі... — повторила вона те саме і зробила вигляд, що він може зайти.
Іван ледве кинув ,,спасибі", підхопив валізу і вмить опинився в коридорчику, який він добре знав, але який видався йому незнаним, направо й наліво двері, навпрост до затилля, куди він негайно вдався і вже здалека побачив жінку у чоловічій, бахматій блюзі з копачем в руці.
Та це ж вона і є. Купа розбитого, сивого волосся. Побачила Івана, рушила йому назустріч, але замість вітатися, лиш сказала:
— Ходім до хати! — Так ніби це значило — тікаймо. І вже в хаті, головній, бічній, з двома вікнами на город, колишній "дівочій" кімнаті, вони, без єдиного звуку, кинулись в обійми і лишень плечі Мар'яни зраджували, що з нею діється щось надзвичайне, тож-то Іван держав її, мов би зловлену пташку, і боявся, що вона йому вирветься.
А опісля вони, лице в лице, дивилися, не було слів, лиш здивування, великі, каштаново-карі очі Мар'яни повні сліз, тож-то сірі Іванові, не дивлячись на все, світились гнівом, якого він не міг стлумити навіть гостротою цього випадку. Ти все-таки вернувся? — казали без слів очі Мар'яни, мов би перед ними повстання з гробу, а Іванові на це відповідали: вернувся і не вернувся. Це нам лиш сниться. Ось лиш прокинемось і все зникне. І було видно, що в ньому змагається дві грізні стихії — любови й ненависти, ніби вони зударились в одному серці в смертельнім двобою.
Така знайома ця колись затишна й сонячна просторінь, на стінах все ще ті самі почорнілі літографії "Палати Доджів", розкладний стіл, що стояв у їдальні, перемандрував сюди, щоб нагадувать ситість і служити службою кухні з примусом в центрі і разом їдальнею... Так здивування. Нема мови. І знайома тиша, ніби ті решта кімнат порожні... Першим зрозумілим реченням Мар'яни було:
—Ти, мабуть, голодний... А у мене нічого. Дістала он лободи.
Іван, не кваплячись, розкриває свою брунатну валізу. Це шок. Щось нечуване. Консерви. Що це, звідки це? Негайно зашумів примус, негайно накрилась половина стола, появились старовинні, лоханівські дві тарілки з синіми краями — ностальгійний спомин борщів та вареників... Цей стіл, цей стіл, за тією отам стіною... Соковитий баритон доктора, м'яке сопрано Марії Олександрівни, дзвінкий гомін дівчат... Ці стіни все ще цим насичені, далекий відгомін далеких і вже не років а віків, бо все воно відійшло в таку глибину часу, де вже нема виміру навіть коли б це було вчора. Явища можуть до невпізнання мінятися не лишень в розмірах часовості, але й в розмірах уявності людської. Іван з Мар'яною відчували це дуже діткливо, навіть коли про це й не думали, бо їх думка, це їх дочка Віра, про яку Мар'яна боїться питати, а Іван боїться казати.