Яко гість міста Мюнхена і вілли "Вальдберта" я досить часто був рекомендований "перекладачем Рільке". Насправді все значно складніше: я настільки ж люблю цього поета, наскільки й не розумію у найвизнаніших здобутках. Мене завжди приваблював інший Рільке — той, до якого звикли ставитись легковажно. Недооціненний і майже проіґнорований ранній Рільке, Проторільке, Рільке дев'яностих років, Рільке-студент, Рільке-богема, празький та
мюнхенський Рільке. Той, про якого зазвичай відгукуються як про "ще не-Рільке".
У двадцятидворічному віці я на дозвіллі (яке, зрештою, становило добрих три чверті всього відміряного мені Львовом часу) переклав низку ранніх його поезій, орієнтуючись переважно на впізнаване. Наприклад, на краєвиди старої Праги, в якій на той час устиг побувати тричі. Можна припускати, що в тому перекладанні було більше захоплення Прагою, ніж самим Рільке. І все ж мої тодішні спроби дехто похвалив. Я поквапився запропонувати їх редакції "Всесвіту' — не минуло й десяти років, як вони побачили світ. Заради справедливості мушу визнати, що ці неповних десять років редакційного вилежування пішли моїм перекладам на користь — я неодноразово повертався до них, правив, чистив, збагачував, перекроював синтагми і силаби, словом, знущався, як міг, аж поки не полюбив остаточно, на цей раз уже незалежно від празьких сантиментів. Щоразу мені здавалося, ніби я вже осягнув у цій справі певну досконалість, але через рік-другий виявлялося, що ні, що досконалості не досягнути, а
вдосконаленню немає меж, і це наштовхує на ризиковану думку, що, якби означені вірші "ще не-Рільке" в моїх перекладах не були досі опубліковані "Всесвітом", то, можливо, вони й далі робилися б усе досконалішими й досконалішими.
Його "Повість про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке" {мовою оригіналу, певна річ) була подарована мені в один із чергових днів народження. Самому Рільке вона, за його словами, теж була подарована. Червневої ночі 1899 p. він записав її в тісній комірчині невідомого заїзду, скажімо, десь у Каринтії. Спостерігаючи з вікна химерну гру хмар, вітру і місяця, Рільке зненацька почув ритм: "reiten, reiten, reiten", — "гнати, гнати, гнати". Уранці "Корнет" був готовий. Рільке почував себе всемогутнім і гордим, як павич. Так, буває, коли занадто повіриш у тобою ж самим написане. Зрештою, віра ця не зовсім безпідставна.
Історію виникнення "Корнета" Рільке розповів значно пізніше, влітку 1926 р., за кілька місяців перед смертю, княжні Марії фон Турн унд Таксіс-Гогенлое, перебуваючи в її замку Дуїно поблизу Трієста, на Адріатиці. Уважному читачеві назва замку, звісно, нагадає про "Дуїнезькі елегії" — один з найшаманськіших у світовій філософській ліриці циклів, розпочатий саме в Дуїно ще у 1912 р" а завершений десятьма роками пізніше у вежі Мюзо, кантон Вале, Швейцарія.
По суті справи, він був бездомним, цей Рільке. Мандрував з одного замку в інший, з вежі у вежу, немов заблукалий в іншу епоху міннезінґер, підтримуваний лише вигасаючою шляхтою, гемофілічними уламками старого європейського рицарства, схильними до опіуму, спіритизму і декадансу. Так, спіритизму, безперечно! Бо чим, зрештою, є "Корнет", як не викликанням духів?
Кілька років я не наважувався його перекладати. Так, наче знав, що зроблю це там, неподалік Мюнхена, де Рільке дев'яностих лишився у вигляд меморіальних табличок і кав'ярні "Луїтпольд" на Брієннерштрассе, 11.
Я запізнився десь так на тиждень. Артистична та інтелектуальна еліта Мюнхена саме завершила серію богемних акцій під загальним гаслом "Rilke comeback". Діялося все це у задимлених кнайпах пролетарсько— мистецького мюнхенського передмістя Пазінг, повз яке я щодня курсував електричкою і в якому Рільке дев'яностих, здається, квартирував. Акції, з англомовною назвою включно, нагадували швидше вшанування померлої від СНІДу рок— зірки, аніж найвитонченішого поета початку століття, і це, як на мене, є свідченням того, що "Рільке назавжди".
Я запізнився, але не відмовився від "Корнета". Зрештою, чим гірша вілла "Вальдберта" від замку Дуїно? Від вежі Мюзо? Тільки тим, що хворобливі принци і принцеси по ночах не займаються тут столовертінням? Тоді я займуся ним. Я вирішив спробувати простір своєї кімнати. Як у ньому писатиметься? І про що? З точки зору матеріальної все було доведено до абсолюту. Електронна друкарська машинка з пам'яттю, від самого тільки шрифта якої можна було
впасти у тихий екстаз, безліч тоненьких різнокольорових олівців, вікна на південь з Італією та соснами, дві грубезні паки винятково білого й пахучого паперу (які, до речі, вирішально вплинули на мій подальший вибір — писати "Московіаду")...
Існує точка зору, що Рільке вигадав свою причетність до великого шляхетського роду. Що, порпаючись у давніх хроніках І догоджаючи дрібноміщанському снобізмові, відкопав корнета Крістофа Рільке, свого нібито предка, який зовсім юним загинув у військовій кампанії проти турків 1663 p. Що насправді той Крістоф, навіть якби існував, то ніякого стосунку до родини Рільке, справіку службовців і купців, не мав би.
Усе це стверджуючи, біографи та дослідники поета забувають про одну ненаукову річ, яка в цій ситуації, здається, забуватися не повинна. Про містику. Про містику червневої ночі 1899 p., коли "Корнет" був явлений. Про містику душі, яка за вітром, хмарами і місяцем вгадує ритм.
Про містику крові, яка говорить сама в собі і через двісті років, і через тисячу. Про містику тексту, який оточив мене своєю прозорою щільністю у перших днях лютого 1992 p.
...Випаленою сонцем рівниною мчить військо. Сини найблискучіших родів Європи рухаються все далі на схід, назустріч ворогам, туркам, Азії. Готується велике, можливо вирішальне зіткнення двох світів — Хреста і Півмісяця, Свободи і Деспотії, Особистості й Маси. Цей сюжет нам дуже близький — навіть географічне. Адже описана в "Корнеті" випалена рівнина, хоч і є Угорщиною, а ще точніше — метафорою, а проте може бути і диким полем нашої історії. Війни з турками — чи не найміцніша з історичних ниток, котрі все-таки, попри все, не дивлячись ні на що, в'яжуть нас із Європою. І коли 1683 p. — через двадцять років після описаної Рільке героїчної смерті корнета — в битві під Віднем фатально злютовані європейські сили вільних людей перемогли 300-тисячну султанову армію рабів, то цим назавжди було покладено край азіатським інвазіям на Захід (визвольний похід червоної армії 45-го року — дещо інше).