— Фобос і Деймос![11] — скрикнув капітан Козир. — Чого тільки вас у школі навчають? А тим часом, молодий чоловіче, кому-кому, а вам, випускникові, слід було б знати, що не хтось інший, а саме капітан Небреха у далекому сузір’ї Волосся Вероніки відкрив чудернацьку планету, яка являла собою голову живої істоти!
Я понуро мовчав, мов нещасливий школяр на екзамені, якому дістався білет з моторошним номером тринадцять.
От що значить — сачкувати з лекцій на пляж…
На моє щастя, капітан Козир захоплено поринув у спогади.
— Атож, це була повчальна, але дуже небезпечна подорож! Небреха тоді трохи не наклав головою! Тільки-но він почав гальмувати, садовлячи ракету на ніс планети, як вона чхнула, і безпорадну коробку капітана відкинуло, наче комаху. Бачте, яке лихо — у планети на той час була нежить. Та Небреха не з тих слабкодухих туристів, які одразу задкують перед непоборними труднощами. Він таки дослідив планету-голову і вивідав усі її найпотаємніші думки.
— Яким чином? — насмілився запитати я.
— А дуже просто, — врочисто прогримів капітан Козир. — Він влетів планеті в одне вухо, а вилетів в інше. На мій погляд, це геніальний вхід і вихід!
— Неймовірно…
— Але факт! І вкарбуйте собі, юначе, славетний капітан Небреха не тільки невтомний міжгалактичний практик, а й один з найвидатніших теоретиків. Це він, перший у Всесвіті, висунув запаморочливу гіпотезу, від якої буквально голова йде обертом. Він дійшов до твердих висновків, що планетні системи — це атоми, а галактики — молекули незбагненне великого макросвіту. Більше того, він серйозно вважає, що безмежне скупчення зірок — це просто жарини у неймовірно великій люльці. А щоб усім довести цю очевидну істину, капітан Небреха шляхом цікавих дослідів вивчив приховані фізичні процеси у розжареному попелі власної люльки і вивів струнку та непохитну математичну формулу. Не маю сумніву, що нині її вивчали б у всіх вищих учбових закладах, якби викладачі та студенти спроможні були її запам’ятати.
Я тільки зніяковіло кліпав очима. Робот Малюк осудливо позирав на мене.
— Формула Небрехи, — вів далі капітан Козир, — така довжелезна, що від її початку і до кінця можна вільно вмістити морську милю з гаком. Словом, поки дочитаєш цей математичний ланцюг до кінця, початок його у пам’яті неодмінно заіржавіє. Ест модус ін ребус.[12] Так от, молодий чоловіче, якщо капітан Небреха візьме вас на борт своєї коробки, однокурсники вам тільки позаздрять. Карпе діем![13]
Я негайно схопився на ноги.
— Куди ж ви? — підвівся й капітан Козир.
— До Небрехи! — відповів я.
Капітан тільки скептично знизав плечима.
— А я б не радив отак нерозумно поспішати, — дружньо зауважив він. — Про що ви з вашими обмеженими знаннями розмовлятимете з цим кульгавим енциклопедичним словником? Я б на вашому місці передусім сів за підручники, щоб підфарбувати у пристойний колір численні білі плями вашої освіти. Тихше їдеш — далі будеш. Гей, Малюче, ще коктейль нашому юному другові! Діксі![14]
Розділ третій
НЕСПОДІВАНКА ЗА НЕСПОДІВАНКОЮ
У мене була тисяча книг і лише одна ніч. Та для студента-ветерана це не трагедія.
Я шпарко гортав підручники, посібники, монографії, і, коли зійшло сонце, у мене під рукою вже не було жодної книги, в якій я не встиг би з швидкістю спринтера пробігти хоча б передмову. Отже, якось зорієнтуюся. Недарма ж мене вчили на штурмана!
За ранковою кавою я намагався уявити, який на вигляд капітан Небреха.
Моя збуджена кавою уява послужливо малювала типовий образ міжзоряного вовка. Кремезний, як дуб, мудрий, як універсальний довідник, хоч і середнього віку, але вже білий, як голуб, від космічних звитяг. Очі чорні, як терен, брови густі, як вуса, з вуха звисає срібний півмісяць. Душа у нього щедра, як Всесвіт, а вдача запальна, як у понаднової зірки. Живе виключно космосом, а на бідну Землю дивиться, наче транзитний пасажир, лише як на випадковий притулок. Певно, навіть голитися ходить до перукарні у скафандрі. Ех, тільки б мене не випередили…
Ось чому, коли я нарешті ввійшов у кабіну ліфта готелю "Комета", серце моє шалено калатало. Я ще ніколи так не хвилювався.
Подумати тільки, за якусь хвилину я віч-на-віч розмовлятиму з одним з найвидатніших зоряних капітанів, який зажив всесвітньої слави, коли я ще тільки вперше пишався "дорослими" штанами!
Я вийшов з ліфта на дванадцятому поверсі і, весь час звіряючись з вказівками об’яви, відміряв три кроки уперед, чітко, як на стройових заняттях, повернув ліворуч, відрахував уздовж коридора п’ятдесят один крок, повернув праворуч, ступив ще чотири кроки і опинився перед дверима з номером 326.
Каштан Небреха вирахував трасу до свого номера з точністю електронного обчислювача!
Я кілька разів глибоко зітхнув, щоб заспокоїтися, і чемно постукав у двері.
— Ласкаво прошу! — пролунав звідти спокійний, трохи хрипкуватий голос.
Я зайшов до кімнати і одразу спостеріг, що тут завбачливо і ретельно готуються до тривалих космічних мандрів.
На підлозі валялися натоптані різним туристським начинням спальні мішки та наймодерніші скафандри з магазину "Спорттовари", дерев’яні скрині з написом "не кантувати" і зображенням великої чарки, у кутку стояв на тонких металевих ніжках червонобокий казан, в якому добре варити картоплю в мундирах або немудру рибальську юшку, а поряд лежала стародавня коцюба. Такої унікальної речі нині не побачиш, хіба що у музеї прадавнього побуту. Видно, капітан любить іноді посидіти на невідомій планеті біля привітного багаття і неквапливо ворушити коцюбою жарини.
Але самого хазяїна ніде не було видко. Тільки посеред кімнати гойдалася якась химерна хмара.
— Капітане, де ви? — напівголосно гукнув я.
І раптом з клубів сивого диму, як сонечко з хмарного неба, вигулькнуло рожеве усміхнене обличчя. Якби не хвацько закручені вуса і не люлька в зубах, оця бездоганно кругла голова цілком могла б правити за зразкову модель якоїсь привітної планети, оточеної густою тютюновою атмосферою.
Та я, визнаю, з неприхованою відразою дивився на оцю неочікувану модель планети курців.
От і маю собі конкурента! Бач, таки встиг випередити мене! А я сподівався, що капітан запише мене у свої супутники без усякого конкурсу.