Всемогутні дурні

Сторінка 9 з 17

Бердник Олесь

Машина блискавично проносилася повз інші машини, автобуси, переганяла їх. Шофери і пасажири з подивом та жахом дивилися на легкове авто без водія.

Хлопці з пихою поглядали довкола. Варка запалила сигарету, задимила.

— Ось як треба жити! — галасувала вона. — А то працювати! Нема дурних!

Петро почав співати від надмірної радості. Іван та Варка приєдналися до нього, підхопили пісню.

Блискавицею пробігають обабіч

зелені поля,

буйні сади,

привітні села з біленькими хатами.

Люди полють буряки,

трактористи обробляють плантації,

пастухи пасуть корів,

а машина невтомно пре посеред автостради,

і перед нею врізнобіч розлітаються зустрічні сіренькі авто та підводи.

Зненацька Петро гукнув:

— Стій, зупинися!

Машина зупинилася.

— Що ти хочеш? — здивувався Іван.

— Ми повинні допомагати людям, — заявив Петро. — Он жінки полють. Завертай до людей, на поле, — наказав він автомобілю.

Машина повернула з автостради, весело покотилася польовою дорогою.

— Вигадки! — невдоволено проспівала Варка. — Навіщо тобі ці заскоки?

— Треба, треба, Луїзонько! — весело гукав Петро. — Не треба одриватися від народу!

А над полем линула прегарна прадавня пісня: "Ой піду я лугом, лугом-долиною, ой чи не зустрінусь з родом-родиною..."

А сапи легко і прудко бігали рядочками, підгризаючи бур’яни.

Одна з дівчат — весела, кирпата — розігнула спину, закричала:

— Дівчата, якесь начальство пре!

— Де?

— А он!

— Тю на них! А шофера не видно!

— А нащо їм шофер! Їх машина й так слухається!

— Ха-ха-ха! Таке скажеш!

— А хто то там сидить з розпущеними косами? Наче відьма!

— Якась краля!

— Мо’, закордонна? Якесь важне цабе! То, певно, її возять, показують, розказують!

— Диви, диви, у неї голі ноги!

— Тю, дурна! То тепер таке носять! Уже й у Києві дівчата перебрали ту моду! Кажуть, що вигідно: економія і видно товар!

— Ха-ха-ха! — заливалися полільниці. — Мотря, як скаже, — мов припечатає!

Машина підкотилася, зупинилася. Петро надувся і басом сказав:

— Привіт трудящим!

— Привіт гулящим! — гукнула кирпата дівчина.

— Може, яка поміч потрібна? — солідно запитав Петро. — Дамо! Абсолютно кажу!

— Потрібна! — засміялася весела дівчина. — Робочих рук би нам. Злазьте з машини та беріть сапи в руки, допоможіть сапати!

Дівчину смикнули за спідницю ззаду. Петро нахмурився.

— Ми серйозно пропонуємо. Абсолютно кажу! Можемо зробити так, що поле одразу буде чисте. А ви — спочинете. Га?

— Таких мастаків і в нас вистачає. — зареготалася дівчина. — На папері пишуть, а на ділі — нема. Це, мабуть, ви їх навчили?

Дівчата засміялися.

— Нам такої помочі не треба. Самі справимося. А валятися в тіні нема коли. Будемо спочивати — вам же нічого їсти буде.

— Їдь назад! — наказав Петро.

Машина круто завернула, помчала польовим шляхом, аж курява знялася.

Над нивами котився регіт.

— Де вони тільки беруться, брехуни такі?

Лімузин знову помчав автострадою. Петро похмуро оглядався назад.

— Нічого не розумію. Якісь люди пришелепуваті. Їм хочеш як краще, а вони, мов барани!

— Наше діло — запитати, — розсудливо озвався Іван. — А вони — як бажають!

— І то правда!

— Гей, джентльмени! — сказала Варка. — Попереду — ДАІ.

— Проскочимо.

Орудівець на перехресті махнув смугастою палицею, засюрчав. Машина не зупинилася.

Іван оглянувся, злякано мовив:

— Сідає на мотоцикл. Доганяє. Чого б це?

— Бо шофера нема, — невдоволено сказав Петро.

— Що ж будемо робити?

— Викрутимось!

Мотоцикл торохтів уже зовсім близенько.

— Гей, зупиніть машину! — кричав міліціонер.

— Навіщо? — відгукнувся Петро, оглядаючись.

— Зупиніть, кажу!

— Стій! — наказав Петро.

Зупинилися. Орудівець хвацько підкотив мотоциклом, заглушив мотор. Взяв під кашкет.

— Хто і звідки?

— Гм! — зам’явся Петро, а Іван тим часом прищулився в куточку, мов побитий кіт. — З Києва. З Верховної Ради.

— З Верховної? — здивувався міліціонер. — А чому без номера?

— Як без номера? — не повірив Петро. Перехилившись через борт, почав роздивлятися.

— Не там, не там дивитеся, — сказав орудівець. — Отут номер повинен бути, ззаду. А окрім того — як ви без шофера їдете?

— Автоматична машина, — солідно заявив Петро. — Електроніка. Перший експериментальний зразок.

— Не чув про таку, — заявив міліціонер. — По трасі повідомляють про експерименти. Де документи? На машину. Та й ваші разом. Щось ви, хлопці, підозрілі! І баришня ваша теж!

— Попалися! — прошепотів Іван. — Я ж тобі казав!

— Що ви там шепочетесь? Документи!

Орудівець поліз до кобури з пістолетом.

— Я тепер бачу, які ви експериментатори! Ану, вилазьте!

— Петю, командуй! — зашипів Іван, ховаючись за Варку. Та копнула його ногою. Петро розгублено дивився по боках, вгору.

— Давай, давай! — безапеляційним тоном сказав міліціонер, оголивши пістолет. — Господь бог вас не врятує! Нічого в небо дивитися!

Над полем з гуркотом здіймався у вись реактивний літак. Петро радісно оскальнувся, швиденько мовив:

— Хай ми будемо в тому літаку!..

Раз!

Перед міліціонером простяглося пустельне шосе. Ніде нікого. Тільки десь здалека наближався великий рефрижератор.

Орудівець протер очі, оглянувся, наставив долоню до свого рота, хукнув. Принюхався.

— Наче ж не пив... А приверзлося...

А тим часом —

у салоні "ІЛ-18", де пасажири читають газети та попивають чайок,

де стюардеса розносить мінеральну воду,

зненацька в проході з’являються Петро, Іван та Варка.

Сусідні пасажири здригаються від несподіванки. Стюардеса завмерла, випустила з рук тацю. Стакани з дзенькотом впали на підлогу, розбилися.

— Громадяни! Звідки ви тут взялися?

— Ми... летимо, — розв’язно сказав Петро.

— Разом з вами, — додала Варка, критично оцінюючи поставу стюардеси примруженим поглядом.

— Куди? Коли ви сіли?

— Їх не було, — закричали пасажири. — Вони зайцем!

— Громадяни, куди ви летите?

— А ви... куди? — нахабно перепитав Петро.

— Ми в Адлер. А ви куди? Покажіть квитки і документи!

— В Адлер? — весело озвався Петро. — Ну, то й ми туди!

Повернувся до Варки, підморгнув.

— Це — на березі моря. Рвонули?

— Лади, Петер! — засміялася Варка. — Шуруй!

— Громадяни, не викручуйтесь, — вимагала стюардеса. — Покажіть квитки!

— На берег моря, в Адлер! — скомандував Петро.