Мати лупала очима, зітхала, ніби риба, викинута на пісок. Нарешті здобулася на слово:
— Іване, іродів сину! Де ти взяв? Знайшов?
— Хе, — підморгнув змовницьки син, — на шляху не валяється!
— То ти вкрав? — зарепетувала мати, хапаючи Івана за чуприну. — Вкрав? Кажи!
Іванова голова теліпалася в сухеньких материних руках, ніби гарбуз на гудині, він кричав, одбивався.
— Пусти! Пус-с-сти! Не крав я! Я хотів, щоб тобі... тобі ж на добро!..
— Не треба мені такого добра, бусурманська твоя душа! — чихвостила мати сина і спереду і ззаду. — Я тобі покажу, як красти! Ти дивись — не встигли вуса пробитися, заїди не пропали на губах, а вже попер в бандити! Що з тебе буде, як виростеш?!
Схопивши чаплію, мати лупила Івана по спині, аж гупало всередині.
— Ой, — скрикував Іван. — Ой, я не крав! Ой, запитайте Петра! Це все Пришелець!
— А, то ти разом з Петьком, тим стилягою недоробленим? — кричала мати. — Та ще й з Пришельцем якимсь зв’язалися? Ходімо в сільраду! Ми вас у район повеземо. Там про все дізнаються! Кажи — де пограбували?
— Ой, ми не крали, — рюмсав Іван, намагаючись випручати чуприну з рук матері. — Ми з Петром та з Варкою гуляли... Ги-и! А тут Еліксир! Я не винен! Я хотів, як краще...
— Ах ти, злодюго! То з вами злигалася й ота придуркувата Варка Нікселунікгороду? Та ще й Еліксир якийсь? Мабуть, городська шпана. Пішли за мною!
— Куди-и-и! Я не хочу!
— Ходімо, — гримнула мати. — І не думай опиратися. Я тобі цього так не прощу.
Вона потягла його надвір. Лівою рукою тримала за рукав, правою вимахувала закопченою чаплією.
Звідусюди набігли діти. Загаласували радісно:
— Хропло! Хропло попався!
Сусіди з-за тинів кричали:
— Марино! За що це ви його так? Може, огірки десь крав?
— Які там огірки! — бідкалася мати, ведучи Івана посеред вулиці. — Десь ощадну касу пограбували. Цілу купу грошей припер!
— Що ви кажете? — сплескували руками люди. — Ніколи б на Івана не подумали! Такий сумирний хлопець — тільки спати та їсти!..
— Зв’язався з Петьком, отим Абсолютно, чи як його дражнять! — голосила мати. — Та підпряглася Варка ота божевільна, і ще якісь дві зайди городські! Поведу до сільради, доки не попав у тюрягу, — треба рятувати хлопця.
— Атож! — гукали сусіди. — Дати пам’ятного! І як рукою зніме!
З бокової вулиці виводили Петра. Його тримав за комір батько — здоровенний засмаглий чолов’яга, і на ходу періщив очкуром. Той репетував, викручувався.
Ось їх звели докупи. Іван стогнав, рюмсав:
— Петьку! Скажи хоч ти-и-и! Ми не винні-і-і! Ги-и! Ми хотіли як краще...
— Я вже казав, — стогнав Петро, звиваючись вужакою. — Так не віри-и-ить!..
— Я тобі покажу, — погрожував батько, витріщивши страшні чорні очі. — Я тобі покажу, як красти, та ще й брехати! На марсіанина хочеш звалити?
— І мій луципер, — бідкалася Марина, — звалює на когось! Треба розкрити, бо тут ціла банда! Бач, до чого доводить неробство, гультяйство! Я тебе, ідолюку, на тиждень в комору посаджу, якщо в міліції випустять!
— За що нас в міліцію! — плакав Іван. — Ми не винні!
— Там розберемось! — похмуро сказав Петрів батько. — Ходімо!
Вони рушили до сільради, знявши хмару куряви.
А за ними — валують собаки,
весело регочуться, вистрибом, колесом виграють діти,
золоті соняхи здивовано-насмішкувато схиляють важкі голови до землі...
І ось вже біля невеликої хати, де на вивісці виведено: с і л ь с ь к а Р а д а, бадьоро вуркотить автомашина, а в кузові, рядочком, любесенько сидять на ослінчику, ніби кури на сідалі, Петро, Іван і Варка. Дівчина й тут тримається незалежно, презирливо закопилила губу, дивиться на людей ніби з висоти королівського трону. Біля злочинців — виконавець з рушницею, молодий здоровило. З дверей сільради виглянув голова — товстесенький добродушний чоловік.
— Прямо в міліцію. Та не вовтузьте їх. Діти вперше попали в перепльот. Одумаються! Аби лиш призналися! Ну — сідайте й ви, батьки!
Петрів батько та Іванова мати вилазять на машину, сідають по боках. Авто рушило.
Голова, почухавши лису голову, сказав:
— Гм. Отакі сопляки — і бандити! Хто б сказав? От тобі й виховання!
На стіл впало дев’ять пачок по сто карбованців. Капітан міліції — сухорлявий, з великим хрящуватим носом, з гострим поглядом, — аж подався вперед.
— Звідки це?
— Дев’ятсот тисяч старими грішми, — похмуро сказав Петрів батько. — Де вкрали — не кажуть. Так ми до вас.
— Хто вкрав? — поцікавився капітан.
— Ось — полюбуйтесь. Мій синок. А оце — її. А оця хвойда — Пилипенкова, знаменитого конюха донька!
Затримані похнюпилися, мовчать, блимають з-під брів. Капітан, заклавши руки за спину, пройшовся півнем довкола них, розглядаючи з різних боків.
— Тек-с. Гм. Рано. Дуже рано. Але такі великі гроші? Масштаби чималенькі!
— У них дружки, — схвильовано сказала мати. — Хай признаються, звідкіля вони тут взялися? То вони підбили їх...
— Взнаємо! — пообіцяв капітан. — У нас заговорять. Ви з якого села?
— З Гнатівки...
— Ага. Чудово. Знаєте що? Вийдіть поки що в коридор. Я сам з ними...
Петрів батько і Йванова мати рушили до дверей.. Мати затрималася на порозі.
— Ви вже, начальнику, розберіться... Це ж перший раз у них...
— Все з першого разу починається, — пояснив капітан.
Двері зачинилися. Капітан підійшов до затриманих. Поглянув на купу грошей.
— Тек-с. Ну, так я слухаю...
Хлопці перезирнулися, засопли. Варка висмикнула з кишеньки сигарету, хотіла запалити.
— Тут не можна курити, — строго сказав начальник. Потім ласкаво усміхнувся. — Не бійтесь. Вас виправдають. Головне — справжніх бандитів назвати, розкрити. Хто вас навчив? Де ви пограбували касу? А може, це фальшиві?
— Ми нікого не грабували, — зиркаючи спідлоба, басом озвався Іван. — Це все Пришелець. З інших планет...
— Те-те-те! — похитав головою капітан. — Ти, видно, не такий простачок, хлопче, як твоя мама каже! Симулюєш божевільного? В психіатричну хочеш? Не вийде!
Він підійшов до телефону в кутку кімнати, набрав номер.
— Не вийде, — повторив капітан, посварившись пальцем. — Алло! Кривошапка? Негайно зв’яжися з усіма ощадкасами, банками нашого куща. Так. Чотири райони. Дізнайся, де пограбовано. Частина групи у мене. Два бандити і одна дівка. Еге ж, молода. Молода, та рання. Нова Сонька Золота Ручка росте. На суму? Ще невідомо, яка сума. Не менше двох-трьох мільйонів. Старими... Старими грішми, кажу... Новими — двісті, триста тисяч... Що? І в інші райони теж подзвони. Справа важлива...