Закоханість, 1791 — 1803
Трохимбрід дещо відрізнявся від безіменного штетля, котрий існував на його місці до того. Бізнесові справи тривали, як і раніше. Прихожани Правостійної Синагоги, як і раніше, голосили, підвішувалися й кульгали, а також зверхньо поглядали на Приземлених, котрі, як і раніше, дерли на френзелі рукави своїх балахонів та споживали тістечка й книші після, однак часто й під час, святкової служби. Жалібниця Шанда все ще побивалася за своїм болящим філософом Пінчасом, котрий і далі грав неабияку роль у політичному житті містечка. Янкель, як і колись, намагався зробити все правильно, переконував себе, що він не сумує, і закінчував кожен день у смутку. А синагога, як і колись, їздила туди-сюди вздовж межі, котра ділила єврейське та людське, намагаючись відчути під собою надійний ґрунт. Соф'ювка був так само божевільний, так само мастурбував усією п'ятірнею, так само перев'язував себе ниткою, використовуючи своє тіло, щоби пам'ятати про тіло, проте врешті пам'ятав лише про нитку. Втім, з появою назви в мешканців містечка з явилася й нова самосвідомість, яка, між Іншим, іноді давалася взнаки в дуже прикрі й ганебні способи.
Жінки штетлю вернули свої здоровецькі носи від моєї пра-пра-пра-пра-прабабусі. Пошепки вони називали її брудним річковим дівчиськом та водяниковою дитиною. Попри свою забобонність, котра не дозволяла їм розказати дівчинці справжню історію її появи в містечку, вони зробили все, аби вона була позбавлена друзів її віку (дітям селища казали, що вона не стільки весела, скільки прагне веселощів, і не настільки добра, наскільки добрі її вчинки), і що вона знається тільки з Янкелем та ще з деким із громади, хто мав хоробрість із нею бачитися. А таких насправді було всього кілька. Адже навіть найбільш певні себе джентльмени селища тратили мову в її присутності. На десятому році життя вона вже була найбільш бажаним сотворінням містечка, слава про неї облетіла навіть найдальші з сіл тієї околиці.
Я багато разів уявляв собі її. Вона була трохи замала ростом навіть для свого віку — щоправда, не така маленька, якими бувають чарівні малі дітки, а якраз така невеличка, якими бувають діти, котрі зле харчуються. Те саме стосувалося і її шкіри. Кожного вечора, перед тим, коли вона вкладалася спати, Янкель рахував їй реберця, так начебто якесь одне з них могло за день загубитися або ж його міг поцупити хтось злий, щоби потім викрасти від нього, Янкеля, і всю дівчинку. Вона харчувалася доволі добре й була здоровою, принаймні ніколи не хворіла, однак її тіло виглядало як у хронічно хворої дівчинки чи дитини, підточеної якоюсь біологічною вадою, чи вкрай зголоднілої дівчинки, дівчинки, в якої лише шкіра-та-кості, яка не є повністю вільною, її волосся було чорним і пишним, в губи — тонкими й блискучими, і блідими водночас. Якою ж іще вона могла бути?
На превеликий жаль Янкеля, громада наполягала, щоби вона сама обрізала свої довгі коси.
Але ж це не по-дівчачому, — наполягав Янкель, — якщо воно буде коротким, ти виглядатимеш як хлопчик.
Не говори дурниць, — відказувала вона.
Але хіба тобі все-одно?
Звичайно, мені не все-одно, коли ти говориш дурниці.
Ні, твоє волосся, — поправляв він.
Я думаю, що воно дуже красиве.
Яке ж воно красиве, коли всі решта так не гадають?
Але я вважаю, що воно красиве.
І тільки ти так вважаєш?
Але мені цього досить.
А як щодо хлопців? Ти ж хочеш, аби й вони вважали тебе гарною?
Я б не хотіла, щоби хлопець думав, що я гарна, якщо то тільки не той хлопець, який вважає мене гарною.
А я вважаю, що воно гарне, — сказав Янкель, — я думаю, що воно просто прекрасне.
Скажи це ще раз, і я знову запущу довге волосся для тебе.
Та я знаю, — сміявся Янкель, цілуючи її в чоло і лоскочучи її вушка своїми пальцями.
її бажання вчитися шити (вона вчилася за книжкою, котру Янкель привіз їй зі Львова) співпало з її небажанням носити будь-який одяг, котрий не був би виготовлений нею самою, а коли він купив їй книжечку про фізіологію тварин, вона піднесла картинки до самого його обличчя й запитала: Янкель, а тобі не здається дивним, що ми їх їмо?
Але ж я ніколи не їм картинки. Я про тварин. Невже це тебе не дивує? Не можу повірити, що це не дивувало мене раніше. Це подібно до твого імені, котре довго не помічаєш, проте коли вже помітив, то не можеш втриматися й повторюєш його знову і знову, і дивуєшся, чому ніколи не звертав уваги, що у тебе саме таке ім'я і що всі кличуть тебе саме так все твоє життя. Янкель. Янкель. Янкель. Для мене в цьому нічого дивного немає.
Я не їстиму їх. Принаймні доти, доки мені це здаватиметься дивним.
Чи кидали їй виклик, чи ні, Брід опиралася, не даруючи нікому.
Я не думаю, що ти вперта, — сказав одного надвечір'я Янкель, після того, як вона відмовилася з'їсти обід перед десертом.
Але я таки вперта! — відповіла вона. За це її і любили. Любили всі, навіть ті, хто її ненавидів. Дивовижні обставини її появи в містечку запалювали цікавість чоловіків, проте насправді інтригували їх її спритність, її стримані рухи та дотепна мова, її відмова помічати чи ігнорувати їхню присутність — і це спонукало їх повертатися за нею на вулицях, стежити, як вона проходить повз вікна їхніх будинків, і мріяти про неї — а не про своїх жінок чи навіть про самих себе — вночі.
Так, Йошко. Чоловіки з млина такі сильні та відважні.
Так, Файвелю. Так, я хороша дівчинка.
Так, Савле. Так, так, я люблю цукерки.
Так, о так, Іцику. О так.
Янкель не мав сміливості признатися їй, що він не є її батьком і що вона завжди стає Річковою Королевою на Трохимів День не лише тому, що вона без жодних сумнівів є загальною улюбленицею містечка, а тому, що це її батько лежить на дні ріки з її іменем і що це за тілом її татка пірнають найміцніші чоловіки. Він міг лише придумувати нові й нові історії — дикі історії, сповнені небачених образів та безрозсудних персонажів. Його історії були настільки фантастичними, що дівчинці залишалося в них хіба що вірити. Звісно ж, вона була лише дитиною, котра все ще звільнялася від праху своєї першої смерті. А що ж іще вона могла робити? А він, тим часом, вже збирав порох для своєї другої смерті. А що ж іще міг робити він?