— Відберуть,— хвилювався Кліщ.-— Все відберуть, як будемо мовчати.
— З собою не заберуть, а плани в мене. А хто буде ліс рубати,— говорив він уже до синів,— того на записку.
Така філософія, можливо, і остаточно переконала б і заспокоїла Волоса, коли б не Максим Молочай. Після ковіньок, якими його частували на сходці, він не тільки не покаявся, а, навпаки, став головою земельної комісії. Він же й викликав удруге вже Волоса в земвідділ. От чому зараз так непевно почував себе Волос перед зеленим столом. Спроба досить виразно підморгнути до голови каене-су *, що не цурався інколи чарки, па цей раз скінчилася несподіваним конфузом.
— Ви до мене підморгуєте? — запитав його голова. Волос зніяковів, подряпав побите віспою обличчя й засопів:
— Мушка влетіла.
— А ви проганяйте, проганяйте цих мух, а то вони тільки контрреволюцію розводять.
Волос ображено пересмикнув плечима.
— Який же я контрреволюціонер, коли я ще до війни боровся з поміщиками.
— Наприклад? — запитав Максим Молочай.— Скуповували у них землю, а тих, хто дійсно боровся, частували ковіньками!
— Скуповував! А де подівся пан Ванда? Воно, конєшно, в степу свідків не було. А'що тебе відчухрав...
— То ви дасте пояснення судді... Зараз ідеться про землю. У вас троє їдців: двоє синів та ви, так?
— А дочка ще з дитиною.
— Вона вже замужем.
— Не знаю, ми її заміж не видавали.— І він роздратовано війнув бородою.— Все одно батькові доведеться годувати, та ще, може, й з комісаром.
— Я вас закликаю до порядку,— підвищив голос Максим.— Прошу без образ!
Волос був задоволений, що його слово попало, мов запороха, в око, і теж підвів голову:
— Це для мене образа, а для тебе честь, та ще й яки. Не бійсь, до своїх комунців, бач, не пішов свататись, а до земельки поліз.
* Комітет незаможних селян.
Максим Молочай, голова комісії, уже опанував себе, з іронією подивився на тестя, що спересердя був червоний, як кав'яр-.
— Землю ми відвоювали у вас не сватанням, а багнета* ми. Нам Жовтнева революція дала на неї право, тому лишки від вас забираються, а вам залишимо по нормі. Скільки там припадає, товаришу Боровик?
— Одинадцять десятин! — відказав голова каенесу. Улас Волос зблід: "Це так говорить із ним Максим Молочай, його зять? Залишає норму!"
— Що, іще мало? — здивувався Боровик.— Я думав, зовсім на викидку. Дякуйте товаришеві Молочаю, що забув ковіньку.
"Я подякую потім,— відповів Улас Волос, і то більше зеленими очима, аніж уголос,— потім за все подякую".
— йому слід дякувати Максимові,— вже вголос до себе говорив Улас Волос, ідучи по вулиці.— Ще колись віддячимо.
Ще вчора він мав сто поля і двадцять лісу. Цього вже було досить, щоб під його ходою вгинався шлях, а не плутався під ногами, як зараз, коли "із власного короваю кинули окраєць, мов жебракові під церквою,— рипів зубами Волос.— Ясно, це все він, собача душа! Не міг би ото я при його власті?.." Тепер він бачив, що зять не піде ні на який зговір.
Максим Молочай, голова земельної комісії, став йому зятем якраз у той час, коли Улас Волос остаточно умовився з Зубківським, що той зараз же після петрівки засилає до Домки старостів. Уламати старого Зубківського було нелегко. Він хоч і був уже позбавлений своїх маєтностей, проте все ще зберігав свій шляхетський гонор. І це найбільше дратувало Волоса і в той же час заохочувало породичатися хоч тепер із старовинним, колись шляхетським родом Зубківських. Надавала Волосові сміливості і нікчемність молодого Зубківського. З виглядом юродивого він і в двадцять п'ять років усе ще бавився голубами, тоді як вродлива Домка заступала вже в господарстві покійницю матір.
— А генеральських дочок хоч би і хотів, так немає,— намовляв Зубківського Волос,— а я вже так і поклав — отой байрак, що біля Кирикової Січки, нехай іде за дочкою.
— Разом з комуною, чи що? — запитав іронічно Зубків-ський.
— Та то вітром навіяло, вітром і звіє. Сьогодні єсть, а завтра немає, а байрак останеться на місці. Я балакав з одним — до великої степенності спеціальний чоловік,— так він каже: "Держіть плани",— і більше ні слова, навіть і прощай не сказав, а коли взяти це в соображения, так воно й виходить — хазяїн хоч і не я, а земелька — моя, от що, а не якогось там Максима Молочая. Шкода, Мануї-ле Павловичу, що у вас дочок немає, а то б ми давно вже породичалися. Сини в мене — як соколи! Артемові кажу: "Чого ти не женишся?" А він мені: "Совпадєнія,— каже,— такого немає. Мені спідниці одної,— каже,— мало". От і візьміть в соображения. Хазяїн буде. Пішов уже на спекуляцію., А Левко вже не такий, у покійницю вдався. "Я,— каже,— тату, піду на командира вчитися".— "То ще,— кажу,— почекає, тепер генерала все одно не дадуть, так краще вже пильнуй господарства, бо, хвалити бога, є за чим ходити". Волоса не так легко вкоськати.
— Я чув, що вас мають виселити з подвір'я,— перепинив його тираДу Зубківський.
— Мене? — Улас Волос зарипів разом і зубами, і стільцем, потім щось зміркував, роблено посміхнувся і, взявши в руки, мов кущ ліщини, бороду, відказав:
— Мабуть, панського духу бояться?
Зубківський на це посміхнувся вже не роблено, а цілком щиро.
— Щось вони не дуже бояться духів. Чув, чув: тоді як?
— Стіжок миші не роздавить.
— А це? — навертаючи балачки на посаг, показав на пучці Зубківський.— А це чим?
— Вексельок.
— А до векселька? Треба ж так, щоб і на столі дзвеніло, і в землі не пріло.
Улас Волос про себе побажав Зубківському якнайскорше побути і на столі, і в землі, а вголос, підкинувши над чу-маркою свою бороду, відказав:
— Якби ж то не забрали. Ну, та ще викопаємо й на це діло. Значить, по руках, чи що? — і вивернув, як на ярмарку перед циганом, свою чорну долоню.
Зубківський злякано зирнув, ніби у порепане корито, на дно виставленої долоні і обережно потряс кінець товстого пальця.
"От тобі і революція,— говорив уже до себе Волос Улас,— захотів би він балакати зі мною раніше, аякже! Значить, і революцію треба понімати. А нащот каенесу так, мабуть, збрехав, щоб більше виторгувати. І нащот хутора. А що, як і справді виженуть із хутора? Хіба їм закони писані!"
Голова хутко запрацювала над можливою новою перепоною. На цей раз він щиро пожалкував, що колись бив Максима Молочая тільки ковінькою. Якби знав наперед, так його б, собачу душу, прикінчити тоді на місці, та й усе,