Наближався фронт. Темними ночами уже видно було, як переблискували на заході зірниці, а Олена Павлівна ніяких розпоряджень не одержувала. Вона поїхала в районний центр.
У райнаросвіті майже всі кімнати були порожні. Вона зайшла до знайомого вчителя, але і його не було дома. Усі, хто тільки міг працювати, поїхали десь на земляні роботи, щоб ровами загородити шлях ворожим танкам. Треба було вирішувати самій, і вона поспішила додому.
Коли повертала назад, мрячив дощ, над чорними полями низько кружляло гайвороння і своїм криком вганяло в сум. Щодалі доводилося все частіше звертати з колії, щоб дати дорогу машинам, в яких за стерном сиділи шофери у військових пілотках. Попереду чулась канонада. Візниця став настирливіше підганяти коней.
— Таке, Олено Павлівно, ніби як у війну вже в'їхали! В Олени Павлівни тривожно забилося серце. Закидані
болотом військові машини ішли вже одна за одною, убік від шляху простував підрозділ піхоти, на пагорках то з'являлися, то зникали вершники.
Краєм шляху ішов гурт бійців. Олена Павлівна зіскочила з воза й запитала:
— Хіба німці вже близько?
— Краще, товаришко, повертайте назад,— відказав один. Уявивши на мить, що вона вже відрізана від дитини, від
матері, Олена Павлівна мало не скрикнула: "Що ви сказали?"
Може, він пожартував? Але солдати поспішали і навіть не оглянулись. Олена Павлівна все ще чекала на відповідь і розгублено дивилась їм услід. Візниця, старий колгоспник, зашкріб у потилиці.
— "Задача! Що ж тепер будем робити, товаришко? Під снарядами їхати?
Бачачи безпорадність учительки, він відповів сам:
— Хай йому трясця, ще вскочимо в пащу Гітлера, а які в нього порядки, чули вже. Давайте завертати!
Але Олена Павлівна не сіла на віз. Вона, мов уві сні, пішла вперед по шляху, потім звернула в балку й побігла. Так вона вийшла в садок своєї школи. Назустріч уже летіли кулі, десь вибухали снаряди, але всього цього вона не помічала, бо думала тільки про свого Марка.
Коли Олена Павлівна вскочила до себе в хату, у матері затремтіли старечі губи, і вона тихо заплакала. Біля неї сидів зляканий хлопчик у капітанці і на кожний постріл витягав шию до вікна. Побачивши матір, він схопився на ноги.
— Мамо, а ми коли поїдемо? Дядя Костя вже поїхав, ї всі поїхали.
Олена Павлівна, тримаючи руку біля серця, упала на стілець.
— Збирайте валізку. Марчика в шубку треба одягти, скоріше, наші відходять.— І визирнула у вікно.
В очах її ще миготіли червопоармійці, автомашини па шляху, але перед вікнами рух чомусь урвався. Зовсім близько стояло щось неоковирне і велике, заляпане болотом. На сірій стінці чітко виднівся чорний хрест з білими смужками. Через силу починаючи розуміти, що сталося, вона злякано глянула на матір. Мати сиділа нерухомо й приреченими очима дивилася на двері, за якими вже панував інший світ.
Олена Павлівна похолола. Страшно було подумати, що зараз можуть відчинитися двері і до кімнати вдеруться ті, про яких вона не раз розповідала дітям як про непримиренних ворогів. А найстрашніше, що всі її знайомі і друзі, певно, встигли відійти з Червоною Армією, тільки вона залишилася між цими хрестами.
Стало до болю тоскно і порожньо. Олена Павлівна загорнулась у теплу хустку, але пропасниця не переставала бити. Вся спустошена, вона продовжувала дивитися у вікно, не пізнаючи вже такого знайомого краєвиду. Танк вистрілив, і від пострілу підстрибнув, як цуцик, і так само загримів ланцюгами.
Під вікном промайнуло обличчя колгоспного рахівника, завжди тихого й послужливого Івана Сидоровича. Олена Павлівна полегшено зітхнула — значить, не одна вона опинилася в такому становищі, буде з ким порадитись. Але слідом за рахівником промайнули гострі багнети над круглими касками. Олена Павлівна побачила їх вперше, і її обдало нестерпним холодом. Німецькі солдати кудись повели рахівника, тепер вони прийдуть за нею. На інше не було чого й сподіватися, але щоб так хутко обірвалося життя,— це було неможливо. Жінка ще раз оглянула свою кімнату. У ній ще був її світ — радянський: з портрета на стіні усміхався батьківською посмішкою Ленін. Але ж сюди зараз вдеруться фашисти і вона інстинктивно простягла руку до портрета, щоб затулити, хоч замаскувати його чим, і гірко посміхнулась. На стінах висіли ще портрети керівників партії, на столі лежали книжки. Вся кімната, нарешті, вона сама, відсвічувала радянським світлом, якого не можна було ні затулити, ні замаскувати.
Руки безсило опустилися. Мати мовчки снувала по кімнаті й затикала в темні кутки Маркові костюмчики. Сльози, мов краплини дощу, котилися їй по зморшках і зірочками мітили підлогу. За нею, мов тінь, ходив Марко. Враз він обернувся до матері й сказав:
— Мамо, баба каже, репнуло наше життя, уже німці будуть!
Олена Павлівна злякано махнула на нього рукою і прислухалась: у коридорі лунали важкі кроки. Вона випросталась, пересмикнула хустку і сіла біля столу. Марчика притягла до себе й поклала йому руки на русяву голівку.
— Мабуть, синку, коленому треба випробувати свою долю.
Двері луснули, як постріл, і в чорному проваллі жов-" тою плямою виступило довгасте обличчя Івана Сидоровича. Воно посміхалось, і Олена Павлівна навіть закліпала очима: може, їй тільки здається, що це Іван Сидорович, з яким вона вже попрощалась у думках. Але він уже зайшов до кімнати і справді посміхався, тільки якоюсь зловтішною посмішкою. За ним, як олов'яні, не згинаючи колін, зайшли солдати в рогатих касках. Олена Павлівна навіть заплющила очі: в кімнаті стояли фашисти.
— Не захотіли чи не встигли, гОлено Павлівно? — спитав скрадливо Іван Сидорович.
Олена Павлівна дивилася на нього вже широко відкритими очима й мовчала.
— Значить, не встигли. Не дивуйтеся, пані, я на цей день двадцять років чекав. Дайте молока солдатам. А з цим, шановні, треба покінчити і тепер уже назавжди.
Він указав на портрети.
Солдати перезирнулися й щось заґелґотіли.
— Ну, чули, що я казав? — постать Івана Сидоровича враз відмінилась. Він випростався, розправив плечі і закинув назад голову так, ніби вийшов перед строєм дивізії, а не стояв перед сільською вчителькою, до якої не раз приходив просити простеньких книжечок. На палицю він уже не спирався, а грав нею, як оголеною шаблею.