Та то було тоді, а зараз є зараз. Ригайло вийшов навперейми чудовиську Франкенштейну, і воно здерло лівий бік його обличчя до самого черепа — це все, що побачив Генрі, перш ніж утекти. Та тепер Ригайло повернувся, і він на щось показував.
Генрі побачив, що вони зупинилися біля деррійського "Таун Хаусу", і зненацька він усе чудово зрозумів. "Таун Хаус" — єдиний справжній готель, що залишився в Деррі. У 58-му тут були ще "Східна Зірка" в кінці Іксчейндж-стрит та "Спочин Мандрівника" на Торо-стрит. Обидва зникли в часи оновлення й модернізації міста (Генрі знав про це детально — у "Джуніпер Гілл" він жадібно читав кожен щоденний номер "Деррі Ньюз"). Лишився лише "Таун Хаус" та кілька смердючих готельчиків біля міжштатної автомагістралі.
"То он вони де, — подумав він. — Прямо тут. Усі, хто лишився. Сплять у своїх ліжечках, і їм сняться солодкі сни. Або каналізація. Уколошкаю. Уколошкаю одного за одним".
Він дістав пляшку "Тексас Драйвера" і ще раз хильнув. Він відчув, як до паху побігла свіжа цівочка крові, та й сидіння вже стало липким, але від вина йому стало краще — від вина йому стало байдуже. Він був би не проти гарного бурбону, та краще "Драйвер", аніж нічого.
— Слухай, — мовив він до Ригайла. — Вибач, що я накивав п'ятами. Будь ласка… не злись.
Ригайло заговорив уперше й востаннє, та не своїм голосом. Голос, який долинув із гнилого рота, був низьким, могутнім, лячним. Почувши його, Генрі заскиглив. То був голос із місяця, голос клоуна — голос, який він чув уві снах про тунелі й каналізацію, де без упину текла вода.
— Просто стули пельку й покінчи з ними, — проказав голос.
— Звісно, — заскімлив Генрі. — Звісно, окей, я й сам хочу пришити їх, без проблем…
Він повернув пляшку до бардачка. Її горлечко клацнуло, наче зуби. Поряд із пляшкою він побачив папірець. Генрі дістав його й розгорнув, лишаючи на кутках криваві відбитки. Зверху на папірці був яскраво-червоний напис:
Під ним було охайно написано великими друкованими літерами:
БІЛЛ ДЕНБРО 311
БЕН ГЕНСКОМ 404
ЕДДІ КАСПБРАК 609
БЕВЕРЛІ МАРШ 518
РІЧІ ТОЗІЕР 217
Номери їхніх кімнат. Чудово. Це збереже йому час.
— Дякую, Ри…
Та Ригайло зник. Водійське сидіння спорожніло. Там лежала тільки бейсболка "Нью-Йорк Янкі" із запліснявілим козирком. А ще на маківці перемикача передач був якийсь слиз.
Генрі сидів із вибалушеними очима; серце боляче гупало мало не під горлом… І тоді йому здалося, ніби щось поворушилося на задньому сидінні. Він хутко вискочив з машини, мало не беркицьнувшись на асфальт. Він позадкував від "ф'юрі". Автівка й досі м'яко гарчала крізь подвійний глушник "Черрі Бомб", котрий заборонили в Мейні ще 1962 року.
Іти було важко: кожен крок сіпав та рвав його живіт. Та він дочалапав до хідника й зупинився, аби роздивитися восьмиповерховий цегляний дім, який, разом із бібліотекою, семінарією та кінотеатром "Аладдін", був одним із небагатьох будинків, що лишилися в його пам'яті з минулих часів. Майже в усіх вікнах на верхніх поверхах було темно, та з обох сторін головного входу горіли ліхтарі з матовими плафонами; від низького туману навколо них утворювалися тьмяні німби.
Генрі пошкандибав у той бік, проминув їх та штовхнув плечем двері.
У фойє стояла нічна тиша. Підлогу встеляв вицвілий турецький килим. На стелі виднілася величезна фреска, поділена на чотирикутники, в яких змальовувалися сцени з лісорубної минувшини Деррі. Там були м'які дивани, крісла з високими спинками та величний камін, холодний та мовчазний. На залізній підставці в його нутрі лежало березове поліно — справжнє поліно, адже камін у "Таун Хаусі" був не лише декоративним елементом. У низьких вазонах зеленіли квіти. Подвійні скляні двері, які вели до бару з рестораном, були замкнені. З якогось внутрішнього приміщення долинало тихеньке жебоніння телевізора.
Непевною ходою Генрі перетнув фойє — чоловік у залитому кров'ю одязі. Кров в'їлася в зморшки на його руках, її патьоки покреслили щоки й лоба, наче бойова розмальовка. Очі вилізли з орбіт. Якби хтось побачив його таким, він би дременув, репетуючи від жаху. Та у фойє було порожньо.
Двері ліфта розчинилися, щойно він натиснув кнопку "Т". Він глипнув на папірчик у руці, потім — на кнопки поверхів. Поміркувавши, він тицьнув на "6", і двері зачинилися. Почулося тихеньке гудіння мотора, і ліфт почав підійматися.
"Почну зверху й рухатимусь униз".
Він привалився до задньої стінки кабіни, прикривши очі. Гул заспокоював. Він нагадував гул машинерії у дренажних насосних станціях. Той день не йшов з голови. Все видавалося спланованим заздалегідь, вони немов були акторами, які лише розігрували прописані ролі. А Вік із друзякою Ригайлом… вони були наче обкурені. Він згадав, як…
Ліфт зупинився, підкинувши його й подарувавши животові ще одну хвилю чіпкого болю. Двері роз'їхалися. Він ступив у тихий коридор. Знову рослини — цього разу на стінах. Хлорофітуми. Він відсахнувся від них, аби не зачепити обвислі стебла: вони нагадали йому про ті штуки, що звисали там, внизу, у темряві.
Він знову звірився з запискою. Каспбрак був у 609-й. Генрі рушив у бік кімнати малого покидька, раз по раз хапаючись рукою за стіну, аби не впасти, лишаючи на шпалерах ледь помітні криваві відбитки. Та він хутко прибирав її, аби не зачепити хлорофітумів — їх він торкатися не хотів. Повітря дерло його сухе горло.
Це тут. Генрі дістав із кишені ножа, пройшовся наждачним язиком по сухих, як папір, губах і постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав, цього разу гучніше.
— Хто там? — почувся сонний голос.
Сонний. Добре. Напевне, стоїть там у піжамці, тре очиці. Щойно він відчинить двері, Генрі зажене лезо прямо у впадину над ключицями, у ту вразливу впадину якраз під адамовим яблуком.
— Швейцар, сер, — відповів Генрі. — Повідомлення від вашої дружини.
Та чи був Каспбрак одружений? Він спокійно чекав напоготові. Почулися кроки — човгання пантофлів.
— Від Майри? — голос був збентеженим.
За кілька секунд він збентежиться ще дужче. Генрі чув, як розмірено пульсує жилка в правій скроні.
— Певне, що від неї, сер. Ім'я не вказали. Написано, що від вашої дружини.