Хоча корінням Генском походив з Нової Англії, а коледж закінчував у Каліфорнії, у ньому було більше, ніж просто дещиця, від екстравагантного техасця. Рікі Лі покладався на п'ятнично-суботні візити Бена Генскома, бо протягом років упевнився, що може на це покластися. Містер Генском міг будувати якийсь хмарочос у Нью-Йорку (де в нього вже стояло три найбільш обговорюваних будівлі), нову арт-галерею в Редондо-Біч[106] або якийсь бізнес-центр у Солт-Лейк-Сіті[107], але надходила п'ятниця, і десь між восьмою і пів на десяту двері, що вели з парковки, прочинялися, і в зал звільна ступав він, немов жив не далі як на іншому кінці міста і вирішив завітати сюди, бо по телевізору нема нічого цікавого. Він мав власний "Лірджет"[108] і приватну злітно-посадкову смугу в себе на фермі у Джанкінсі.
Два роки тому він перебував у Лондоні, спершу проектуючи новий телекомунікаційний центр "Бі-бі-сі", а потім наглядаючи за його спорудженням — будівля досі гаряче обговорювана з усіма "за" і "проти" в британській пресі ("Ґардіан": "Можливо, найгарніша будівля, зведена у Лондоні за останні двадцять років"; "Міррор": "За винятком лиця моєї тещі після її гулянок по низці пабів, це найогидніша річ, яку я бодай колись бачив"). Коли містер Генском погодився на цю роботу, Рікі Лі подумав: "Ну, колись я все ж таки побачу його знову. А може, він просто геть забуде про нас". І дійсно, вечір п'ятниці після від'їзду Бена Генскома до Англії прийшов і пішов без жодної його ознаки, хоча Рікі Лі помітив за собою, що між восьмою і пів на десяту він швидко поглядає на двері кожного разу, як ті прочиняються. "Ну, колись я все ж таки побачу його знову. Можливо". Те "колись" здійснилося вже наступного вечора. Двері прочинилися о чверть на десяту, і він увійшов неквапно, у джинсах і в майці з написом "БАМА, ВПЕРЕД"[109], і в своїх старих мотоциклетних чоботях, з виглядом, наче з'явився не далі як з іншого кінця містечка. А коли Рікі Лі мало не радісно гукнув: "Агов, містере Генском! Боже! Що ви тут робите?", містер Генском здався дещо здивованим, так, ніби в його перебуванні тут не було абсолютно нічого незвичайного. І той раз виявився не єдиним; упродовж усіх двох років своєї активної зайнятості роботою на "Бі-бі-сі" він з'являвся кожної суботи. Кожної суботи об 11:00 ранку він вилітає з Лондона на "Конкорді", розповів він зачарованому Рікі Лі, і прибуває в аеропорт імені Кеннеді в Нью-Йорку о 10:15 ранку — на сорок п'ять хвилин раніше свого відбуття з Лондона, принаймні за годинником ("Господи, це ж наче подорож крізь час, а хіба ні?" — промовив на це вражений Рікі Лі). Там чекає напоготові лімузин, щоб відвезти його в аеропорт "Тітерборо"[110] в Нью-Джерсі, суботнім ранком ця поїздка забирає не більше години. Він без жодних проблем може сидіти в кабіні свого "Лірджета" ще до настання полудня, щоб приземлитися в Джанкінсі близько пів на третю дня. Якщо достатньо швидко рухатися на захід, розповідав він Рікі Лі, твій день може тривати ледь не вічно. Він лягає на півгодини поспати, потім проводить годину зі своїм управителем і півгодини з секретарем. Вечеряє, а після того приїжджає на годинки півтори до "Червоного колеса". Він завжди з'являвся сам, завжди сідав до шинкваса й завжди йшов так само, як з'являвся, хоча, бог бачить, у цій частині Небраски було повнісінько жінок, радих злягатися з ним до виснаги. Повернувшись на ферму, він дарував собі шість годин сну, а потім весь процес розгортався у зворотному порядку. У Рікі ніколи не траплялося клієнта, якого б не вражала ця історія. "Може, він ґей?" — якось сказала Рікі одна жінка. Рікі Лі коротко поглянув на неї, зауваживши стильну зачіску, добре скроєні туфлі, в яких, безумовно, ховалися дизайнерські лейбли, сережки з діамантами у неї у вухах, вираз у її очах, і зрозумів, що вона звідкілясь зі сходу, ймовірно з Нью-Йорка, приїхала сюди з коротким формальним візитом до когось з родичів або, може, до колишньої шкільної подруги і не може дочекатися, коли поїде назад. "Ні", — відповів він. Містер Генском аж ніяк не прихований педик. Вона дістала з сумочки пачку "Дорал"[111] і, вставивши сигарету собі між червоних, блискучих губ, зачекала, поки він її для неї підпалить. "Звідки ви знаєте?" — потім запитала вона, злегка усміхаючись. "Просто знаю", — відповів він. І він таки знав. Він подумав, чи не сказати їй: я гадаю, він найсамотніша, господи вбережи, людина з усіх, кого я зустрічав у своєму житті. Але він не збирався казати нічого подібного цій нью-йоркській жінці, яка дивилася на нього так, наче він був якимсь новим, чудним типом живої істоти.
Сьогодні містер Генском виглядав дещо блідим, трохи збентеженим.
— Привіт, Рікі Лі, — привітався він, сідаючи, а потім взявся вивчати власні руки.
Рікі Лі знав, що той мусить наступні місяців шість чи вісім провести у Колорадо-Спрінгс, наглядаючи за закладкою Культурного центру Гірських штатів, комплексу з шести розкиданих будівель, врізаних у схил гори.
"Коли комплекс буде завершено, люди казатимуть, що він схожий на те, ніби якийсь велетенський малюк розкидав свої іграшки на сходах, — розповідав Бен Рікі Лі. — Принаймні декотрі так казатимуть і будуть щонайменше наполовину праві. Але, мені здається, це те, що треба. Це найбільша штука, за яку я бодай колись брався, і зводити таке лячно, як той чорт, але, я гадаю, з цього вийде саме те, що треба".
Рікі Лі підозрював, що, можливо, в містера Генскома є трохи отієї сценічної боязні. Нічого в цьому не було дивного, а також і нічого поганого. Коли стаєш уже таким великим, що тебе помічають, тоді стаєш і досить великим, щоб бути ціллю для критичних обстрілів. А може, він просто підхопив якийсь вірус? Зараз тут ходить один такий, пекельно чіпкий.
Рікі Лі взяв з полиці поза шинквасом пивний кухоль і потягнувся ним до крана "Олімпії".[112]
— Не треба, Рікі Лі.
Рікі Лі обернувся до нього, здивований, а коли Бен Генском підвів очі вгору від своїх долонь, він раптом злякався. Бо містер Генском не був схожим на людину з боязню сцени чи вражену всюдисущим зараз вірусом, чи щось на кшталт того. Він мав такий вигляд, ніби лише щойно був отримав жахливий удар і досі намагається зрозуміти, що воно його вдарило.