Як воно повернулося, яким чином усе те повернулося… і тепер він стояв тут, у своєму кабінеті, тремтячи безпорадно, наче якийсь бездомний песик, накритий грозовою бурею, тремтячи тому, що серед того, що він згадав, були не лише друзі, з якими він колись тусувався. Були там і інші речі, речі, про які він не думав роками, які бриніли страхом під самісінькою поверхнею.
Криваві речі.
Темрява. Така темрява.
Той будинок на Нейболт-стрит, і Білл кричить: "Ти вб-б-бив мого брата, ти, йоб-б-бане п-п-падло!"
Він це згадав? Якраз достатньо, щоб не бажати згадати нічого більшого за це, але щодо цього міг би закластися на власну шкуру.
Сморід сміття, сморід лайна, і сморід чогось іще. Чогось гіршого за те й інше. То був сморід звіра, сморід того Воно, там, унизу, у темряві під Деррі, де безупинно гуркотіли ті машини. Він згадав Джорджа…
Але це вже було занадто, і він кинувся до ванної, дорогою перечепившись об крісло "Імз"[99] так, що мало не впав. Він устиг… ледве-ледве. Проїхавшись, немов якийсь скажений брейк-дансер, на колінах по слизьких кахлях до унітаза, Річ ухопився за його береги і виблював геть усе, що було в його нутрощах. Бо навіть після цього воно не припинилося; раптом він побачив Джорджі Денбро так, наче востаннє бачив його лише вчора. Джорджі, який став тоді початком усього, Джорджі, якого було вбито восени 1957 року. Джорджі загинув відразу після того потопу, одну руку йому було вирвано з суглоба, а Річ був заблокував все це в себе в пам'яті. Але інколи ті речі повертаються, о так, насправді, вони повертаються, інколи вони повертаються.
Спазми минулися, і Річ наосліп потягнувся до кнопки змиву. Заклекотіла вода. Його ранню вечерю, виригану гарячими шматками, смачно засмоктало в унітаз.
У каналізацію.
У булькотіння, і сморід, і темряву каналізації.
Він закрив ляду, вперся в неї лобом і почав плакати. Це він уперше плакав відтоді, як у 1975 році померла його мати. Навіть не усвідомлюючи, що він робить, він підніс собі руки жменьками під очі, і контактні лінзи, які він носив, висковзнули і блищали в нього на долонях.
Через сорок хвилин, почуваючись вилущеним і ніби очищеним, Річ закинув валізи до багажника свого "ем-джі"[100] й задом вивів автомобіль з гаража. Сутеніло. Він подивився на свій будинок з новими насадженнями, подивився на пляж, на воду, яка набрала кольору блідих смарагдів, прорізаних вузькою доріжкою кованого золота. І його охопила впевненість, що він ніколи нічого з цього більше не побачить, бо він уже ходячий мертвяк.
— А тепер я повертаюся додому, — сам собі прошепотів Річ Тозіер. — Їду додому. Боже, допоможи мені, я іду додому.
Він ввімкнув передачу й поїхав, знову відчуваючи, як легко виявилося прослизнути крізь негадані тріщини в тому, що він вважав міцним і щільним життям — як легко виявилося перебратися на темний бік, поринути з блакиті в чорноту.
З блакиті мирноти та в чорну чорноту, так, саме так і є. Де будь-що може очікувати.
3
БЕН ГЕНСКОМ ВИПИВАЄ ДОЗУ
Якби того вечора 28 травня 1985 року вам зажадалося знайти людину, яку журнал "Тайм" назвав "ймовірно, найперспективнішим молодим архітектором Америки" (стаття "Енергозбереження в умовах міста й молодотурки"[101], 15 жовтня 1984), для цього вам слід було б вирушити на захід від Омахи[102] міжштатною автотрасою № 80. Там скористатися естакадою, що виводить на Шведголм, а далі їхати по шосе № 81 до самого центру Шведголма (якого всього нічого). Там, біля закладу "Аристократична смакота у Бакі" ("курячі відбивні — наша спеціальність"), ви повертаєте на шосе № 92 і щойно знову опинитесь за містом, берете праворуч на шосе № 63, що тягнеться рівно, як струна, крізь покинуте містечко Ґантлін і врешті-решт приводить у Хемінгфорд-Хоум. Порівняно з центром Хемінгфорд-Хоума центр Шведголма чисто тобі Нью-Йорк; діловий район складали вісім будівель, п'ять на одному боці й три на іншому. Була там перукарня "Чіста стришка" (написане вручну оголошення у вітрині, якому виповнилося вже цілих п'ятнадцять років, попереджало: "ЯКЩО ТИ ГІПІ, СТРИЖИСЯ ДЕСЬ ДЕІНДЕ"), дешевий кінотеатр повторних фільмів, універсальна крамничка фіксованих цін. Розташовувалися там також філія банку "Домовласники Небраски", автозаправка "76"[103], аптека "Рексол"[104] та "Загальнонаціональне постачання фермерського й технічного обладнання" — остання крамниця була єдиним закладом у місті, що мав вигляд бодай наполовину успішного.
І от, у кінці цього головного бізнес-проспекту, наче якийсь парія, поставлений трохи віддалік від інших будівель, і ще й на краєчку великої порожнечі, вам відкриється елементарний придорожній шинок — "Червоне колесо". Якщо дійсно дістанетеся аж так далеко, ви побачите на ґрунтовій, вибоїстій парковці кадилак-кабріолет випуску 1968 року з двома антенами "Громадського діапазону"[105] на хвості. Спереду в нього на приватному номері написано просто: "БЕНІВ КАДДІ". А всередині, на підході до шинкваса, ви знайдете й самого того чоловіка — довготелесий, засмаглий, у сорочці з цупкого батисту, у вицвілих джинсах і поношених мотоциклетних чоботях. Мережки легеньких зморщок коло кутиків очей, але ніде більше. На вигляд він був років на десять молодшим від свого справжнього віку, що становив тридцять вісім літ.
— Вітаю, містере Генском, — промовив Рікі Лі, розстеляючи паперову серветку на шинквасі перед Беном, який сідав на стілець. Голос у Рікі Лі звучав трішки здивовано, бо він дійсно здивувався. Він ніколи не бачив раніше в "Колесі" Генскома надвечір буднього дня. Той зазвичай регулярно заходив увечері кожної п'ятниці випити пару пива і кожної суботи — чотири чи п'ять: він завжди питався про трьох синів Рікі Лі; а йдучи, він завжди залишав під своїм пивним кухлем ті самі чайові — п'ять доларів. У сенсі розумної бесіди й приватного ставлення він, безумовно, був найулюбленішим клієнтом Рікі Лі. Десять доларів на тиждень (і по п'ятдесят під кухлем на кожне Різдво впродовж останніх п'яти років) уже було добре, але спілкування з цим чоловіком коштувало набагато-багато дорожче. Вартісне спілкування завжди було рідкістю, але в такій, як ця, забігайлівці, де розмови завше були дешевими, воно траплялося не частіше за зуби в курки.