— Альбом мого батька, — сказав Майк. — Він збирає старі фотографії та газетні вирізки про наше місто. Таке в нього хобі. Я гортав його пару днів назад — пам'ятаєте, я казав вам, що десь бачив того клоуна? Виявляється, справді бачив. В альбомі. Тож я вирішив принести його сюди.
Йому було соромно пояснювати, що він не насмілився спитати дозволу в батька. Він боявся запитань, що можуть виникнути внаслідок його прохання, тому нишком виніс альбом із дому, поки тато саджав картоплю на західному полі, а мама розвішувала білизну на задньому дворі.
— Я подумав, що вам теж треба на це глянути.
— Ну то давай подивимось, — відповів Річі.
— Я би хотів почекати, поки всі зберуться. Так буде краще.
— Гаразд.
По правді, Річі не палав бажанням роздивлятися фотографії Деррі ані в цьому альбомі, ані в будь-якому іншому, після того, що трапилося в кімнаті Джорджі.
— Не хочеш допомогти нам із Беном закінчити укріплення?
— Ще б пак.
Майк обережно поклав альбом подалі від ями, аби його не засипало землею, та взяв у Бена лопату.
— Копай тут, — сказав Бен і показав Майкові місце. — На фут углиб. Потім я поставлю туди дошку та триматиму її, поки ти закопуватимеш.
— Непоганий план, друзяко; — схвально озвався Річі, влаштувавшись на краєчку ями та звісивши ноги всередину.
— А ти чого не працюєш? — запитав Майк.
— На лінь захворів, — відповів Річі, анітрохи не знітившись.
— Як просувається ваш із Біллом проект?
Майк зупинився рівно настільки, щоб зняти з себе сорочку, та знову взявся за лопату. Того дня в Пустовищі було спекотно, навіть там, під землею. У заростях сонно клацали цвіркуни, відміряючи літній час.
— Ну… непогано, — відповів Річі, і Майкові здалося, що він кинув на Бена застережливий погляд. — Здається.
— Річі, чом би тобі не ввімкнути свого приймача? — попросив Бен. Він поставив дошку в заглиблення, яке щойно викопав Майк, і тепер підтримував її, щоб не завалилася. Радіоприймач Річі висів на своєму звичному місці, на товстій гілці одного з найближчих кущів.
— Батарейки сіли, — відповів Річі. — Я віддав останні двадцять п'ять центів на завіси, пригадуєш? Жорстоко, Скирте, просто не по-людськи. І це після всього, що я для тебе зробив. Окрім того, тут ловить тільки станція "Дабл'Ю-ей-бі-ай", а там завжди ставлять якийсь сопливий рок.
— Тобто? — перепитав Майк.
— Скирт вважає, що Томмі Сендз і Пет Бун грають рок-н-рол, — пояснив Річі, — але він просто хворий. Елвіс грає рок-н-рол. Ерні К. Доу грає рок-н-рол. Карл Перкінз грає рок-н-рол. Боббі Дарін. Бадді Холлі. "A-у, Пеггі… моя Пеггі Сю-ху-ху…"
— Річі, благаю тебе, — сказав Бен.
— А ще є Фетс Доміно, — додав Майк, спираючись на лопату, — Чак Беррі, Малюк Річард, Шеп і Лаймлайтс, Лаверн Бейкер, Френкі Лаймон і Тинейджери, Генк Баллард і Міднайтерс, Коастерз, Іслі Бразерз, Крестс, Кордз, Стік МакДжі[645]…
Вони дивилися на нього з таким зачудуванням, що Майк розсміявся.
— Після Малюка Річарда я нічого не розібрав, — сказав Річі. Малюк Річард йому подобався, але того літа його таємним героєм став Джеррі Лі Льюїс. Якось мама Річі зайшла в кімнату, коли показували виступ Джеррі Лі на "Американському музичному рингу". Зайшла саме в той момент, коли Джеррі Лі заліз на рояль, перекинувся так, що волосся повністю затуляло йому обличчя, та почав грати догори дриґом. Він співав "Таємницю середньої школи". На мить Річі здалося, що його мама от-от знепритомніє. Свідомості вона не втратила, проте отримала психологічну травму від побаченого і за вечерею запропонувала до кінця літа відправити Річі в один із тих спортивних таборів із залізною дисципліною. Тепер Річі теж закрив гривкою очі та затягнув: "Давай, крихітко, всі пацани у школі грають рок-н-рол…"
Бен захитався, схопився за свій великий живіт і зробив вигляд, що його знудило. Майк затулив носа, але реготав так сильно, що з очей бризнули сльози.
— У чому річ? — запитав Річі. — Ні, серйозно, чого ви змарніли, хлопці? Я ж гарно співаю! Справді гарно вийшло!
— Ой, люде, — застогнав Майк і зареготав іще дужче, ледве вимовляючи слова крізь сміх: — То було незрівнянно. Справді, незрівнянно.
— У негрів нема смаку, — сказав Річі. — Про це навіть у Біблії сказано.
— Йоу, момма! — відповів Майк і знову зайшовся від реготу. Коли Річі з усією простотою поцікавився, що воно значить, Майк гепнувся на землю та почав качатися з боку на бік, підвиваючи та тримаючись за живота.
— Ти, певно, вирішив, що я заздрю, — не вгавав Річі. — Ти вирішив, що я мрію бути негром.
Тепер повалився Бен і дико зареготав. Його тіло здригалося та коливалося від потужних хвиль сміху. Очі повилазили з орбіт.
— Годі, Річі, — насилу вимовив він. — Я зараз у штани нароблю. Я п-помру, якщо ти не п-п-припиниш…
— А я не хочу бути негром, — заявив Річі. — Хто схоче носити рожеві штани, жити в Бостоні та купувати піцу по шматках? Я хочу бути євреєм, як Стен. Я хочу мати власний ломбард і продавати людям розкладні ножі, пластикові собачі какашки та старі гітари.
Бен і Майк галасували від сміху. І той сміх прокотився луною по зеленій гущавині урвища, яке чомусь прозвали Пустовищем. Зграї птахів піднялася в небо, білки насторожено застигли на гілках. Це був молодий звук, такий пронизливий, жвавий, життєдайний, невимушений, вільний. Кожна жива істота, яка почула його, відреагувала по-своєму, але штука, що вивалилася з широкої бетонної труби в Кендаскіґ трохи вище за течією, була неживою. Минулого вечора здійнялася неочікувана буря (майбутня хатка-клуб не постраждала, оскільки від самого початку розкопок Бен кожного дня дбайливо укривав яму шматком пошарпаного брезенту, який Едді знайшов за "Спа Воллі"; пахнув він огидно, але служив справно), канали під Деррі наповнилися бурхливими потоками води всього за дві-три години. Саме один із таких потоків виштовхнув свій неприємний багаж на сонце, мухам на потіху.
То було тіло дев'ятирічного Джиммі Каллума. За винятком носа, шкіра з його обличчя геть зникла, і на її місці виднілася понівечена, невиразна маса. Сира плоть була вкрита глибокими відмітинами, які міг розпізнати хіба що Стен Юріс: то були рани від пташиного дзьобу. Дуже великого дзьобу.