Білл і Бен кивнули. На язику були оранжеві помпони.
— Ось у чому прикол, — сказав Річі. — Воно наче якийсь злодій з коміксів. Лекс Лютор, Джокер, чи хто там іще. Вони завжди мають якісь фірмові прикмети.
Білл задумливо мугикнув. Воно й справді було схоже на злодія з коміксів. Бо вони його таким побачили? Чи уявили? Так, можливо. Дитячі фантазії, не більше, проте саме цим воно й харчувалося — дитячими фантазіями.
Вони перейшли дорогу до бібліотеки.
— Я п-п-питав у С-с-стена, ч-чи він щ-щось чув про т-такого п-птаха, — сказав Білл. — Н-н-не о-обов'язково т-т-такого в-в-великого, п-просто…
— Справжнього? — здогадався Річі.
— Т-так. В-він с-сказав, що т-такий п-птах може ж-жити в П-південній Америці чи А-а-африці, але н-н-не т-тут.
— То він не повірив Майкові? — спитав Бен.
— П-п-повірив, — відповів Білл.
Він переповів їм те, що розказав йому Стен, коли Білл проводжав його до того місця, де Юріс полишив велосипед. Стенлі вважав, що ніхто не міг побачити цього птаха до того, як Майк поділився з ними своїм досвідом. Може, щось інше, але не такого птаха, бо він був особистим чудовиськом Майка Хенлона. Але тепер… ну, тепер цей птах належав усьому Клубу Невдах, чи не так? Тепер вони всі могли з ним зустрітися. Вірогідно, що образ все одно мав відрізнятися: Білл натрапить на ворону, Річі — на яструба, Беверлі — на беркута, але Стен гадав, що тепер Воно може бути птахом для них усіх. Білл відповів Стенові, що тоді вони всі могли побачити прокаженого, мумію та навіть мертвих хлопчиків.
— А це означає, що треба діяти чимшвидше, якщо ми взагалі збираємося якось діяти, — сказав Стен. — Воно знає…
— Щ-що? — різко перепитав Білл. — Усе, щ-що з-знаємо ми?
— Чуваче, якщо Воно знає все, то ми пропали, — відповів Стен. — Але можу закластися, Воно знає, що ми підозрюємо про його існування, і тепер Воно полюватиме на нас. Ти все ще розмірковуєш над тим, що ми обговорювали вчора?
— Так.
— Хотів би я піти з вами.
— Я п-піду з Б-беном та Р-р-річі. Бен дуже р-р-розумний, і Р-р-річі також, коли не в-вийобується.
Трійця зупинилася перед бібліотекою, і Річі поцікавився, що ж задумав Білл. Денбро розповів їм, повільно вимовляючи слова, щоби не сильно затинатися. Пару тижнів тому до нього прийшла одна неясна думка, і тільки після Майкової історії про птаха він зміг її сформулювати.
Що ви робите, коли хочете позбутися птаха?
Ну, стрельніть у нього з рушниці, і як не промажете, то напевне вб'єте.
Що ви робите, коли хочете позбутися чудовиська? Ну, у фільмах пропонується стріляти в нього срібними кулями, тож як не промажете, то напевне вб'єте.
Бен і Річі достатньо уважно вислухали його думку, а потім Річі запитав:
— А де ти дістанеш срібну кулю, Великий Білле? Замовиш по пошті?
— Дуже с-с-смішно. Самі з-з-зробимо.
— Як?
— Гадаю, для цього ми й прийшли до бібліотеки, — відповів Бен. Річі кивнув і поправив окуляри. Очі за скельцями уважно, замислено дивилися на друзів..-, але Білл був упевнений, що побачив у них недовіру. Він і сам мав сумніви. Принаймні, він не прочитав у погляді Річі насмішки, а це вже було добре.
— Ти думаєш узяти батьківський "вальтер"? — спитав Річі. — Того пістолета, що ми брали з собою на Нейболт-стрит?
— Так, — відповів Білл.
— Навіть якщо ми навчимося відливати кулі, де ми візьмемо срібло? — не вгавав Річі.
— Я про це подбаю, — тихо відповів Бен.
— Ну… тоді гаразд, — погодився Річі. — Нехай Скирт про це подбає. А потім що? Знову на Нейболт-стрит?
Білл кивнув:
— 3-з-знову на Н-н-нейболт-стрит. З-знесемо його й-йобану б-башку.
Трійко друзів ще трохи постояли, потім похмуро перезирнулися та зайшли в бібліотеку.
5
— Хай мене грім поб'є, це ж наш чорний хлопака! — вигукнув Річі Голосом Ірландського копа.
Минув тиждень, стояла середина липня, і їхній підземний клуб був майже готовий.
— Горненького вам ройночку, сере-містере О'Генлоне! Фойний, фойний день на нас чекає, фойний, як картопелька, так казала моя матка…
— Наскільки мені відомо, Річі, ранок триває до полудня, — сказав Бен, виринувши з ями, — а зараз уже друга година.
Бен і Річі укріплювали стіни сховища. Бен зняв свого светра, бо день був спекотним, а робота — важкою. Його футболка посіріла від поту й обліпила груди та товстий живіт. Здавалося, він не надавав жодного значення своєму зовнішньому вигляду, але Майк подумав, що варто Бенові зачути кроки Беверлі, що не встигнеш ти вимовити "перше кохання", як він знову вскочить у свого мішкуватого светра.
— Не чіпляйся, а то перетворишся на Зануду Стена, — відповів Річі. За п'ять хвилин до того він вибрався з ями, бо, як він пояснив Бенові, у нього почався перекур.
— Я гадав, у тебе немає сигарет, — відказав тоді Бен.
— Немає, але я не зраджую своїм принципам.
Під пахвою Майк тримав батьківський альбом.
— А де всі? — поцікавився він, бо знав, що Бен має бути десь поруч, оскільки залишив свій велосипед під мостом біля Сілвера.
— Едді з Біллом півгодини тому пішли на звалище, аби роздобути ще дошок, — пояснив Річі. — Стенні та Бев подалися в лавку Рейнольда за завісами. Не знаю тільки, чим там займається Скирт під сподом (ха-ха, під сподом, второпав?), але до добра воно не доведе. Треба пильнувати за цим хлопцем, сам знаєш. До речі, якщо ще хочеш вступити до Клубу, то викладай двадцять три центи. На завіси.
Майк підхопив альбом під ліву пахву та порився в кишені. Він відрахував двадцять три центи (таким чином залишивши в своїй скарбничці десять центів) та передав монети Річі. Потім він підійшов до ями та зазирнув усередину.
Тільки це вже була не яма. Стінки були ретельно вирівняні та укріплені. Дошки траплялися різних розмірів, проте Бен, Білл і Стен гарненько підігнали їх за допомогою інструментів із майстерні Зака Денбро (Білл уважно слідкував за тим, щоби кожного вечора всі вони поверталися на свої місця в тому самому стані, що він їх позичав уранці). Бен і Беверлі поставили перетинки між опорами. Едді досі трохи нервував, але то був його природний стан. Біля однієї стіни лежав охайний стос дерну, який друзі збиралися згодом приклеїти на дах.
— Здається, ви тямите, що робите, — зауважив Майк.
— Звісна річ, — відповів Бен й указав на альбом. — Що це в тебе?