"Вона не скаже того, що збиралася сказати, — подумав Едді, — бо його не було з нами, коли Бредлі обізвав її матір тим словом".
Але після хвильки вагання Беверлі розповіла. Тому що Стенлі якимсь чином відрізнявся від Бредлі — він був такою мірою належним, якою Бредлі зовсім не був.
"Стенлі один із нас, — подумала Беверлі й здивувалася, чому від цього руки в неї взялися гусячою шкірою. — Я не зроблю їм жодної послуги, якщо все розкажу, — подумала вона. — Ні їм, ні собі".
Проте було вже занадто пізно. Вона вже говорила. Стен сидів разом із ними — обличчя спокійне, поважне. Едді запропонував йому залишок полуничного фрапе, але Стен лише похитав головою, очі його не відривалися від обличчя Беверлі. Ніхто з хлопців не розмовляв.
Вона розповіла їм про ті голоси. Про те, що впізнала голос Ронні Ґроґан. Вона знала, що Ронні померла, але все одно то був її голос. Вона розповіла їм про кров, і як батько її не бачив і не відчував на доторк, і як мати її не побачила сьогодні вранці.
Закінчивши, вона обвела поглядом їхні обличчя, боячись того, що може там побачити… але не побачила жодної недовіри. Жах, але не невір'я.
Зрештою промовив Бен:
— Ходімо подивимось.
7
Вони увійшли крізь задні двері не тільки тому, що там був той замок, до якого годився ключ Беверлі, а тому, що вона сказала, батько вб'є її, якщо місіс Болтон побачить, як вона входить до квартири з трьома хлопцями, в той час як її батьків нема вдома.
— Чому? — запитав Едді.
— Ти не зрозумієш, бовдуре, — сказав Стен. — Просто тихо будь.
Едді почав був щось відповідати, знов поглянув на сполотніле, напружене обличчя Стена й вирішив тримати свого рота замкненим.
Двері відчинялися до кухні, повної післяполуденного сонця й літньої тиші. У сушарці сяяли сніданкові тарілки. Усі четверо зупинилися біля кухонного столу, зам'явшись, а коли десь нагорі бахнули чиїйсь двері, всі здригнулись, а потім нервово засміялися.
— Де воно? — спитав Бен. Говорив він пошепки.
З серцем, що гупало їй у скроні, Беверлі повела їх коротким коридором зі спальнею її батьків по один бік і зачиненими дверима ванної в кінці. Вона їх прочинила, швидко ступила досередини й перетягла ланцюжок над раковину. Потім відступила назад, знову ставши між Беном і Едді. Кров уже висохла до бордових плям на дзеркалі, і в умивальнику, і на шпалерах. Вона дивилася на ту кров, бо чомусь раптом на неї дивитися було легше, ніж на них.
Зніченим голосом, який вона ледве впізнала за власний, Беверлі спитала:
— Ви це бачите? Бодай хтось з вас це бачить? Тут є це?
Бен виступив уперед, і знову її вразило, як делікатно він рухається для такого товстуна. Він торкнувся однієї плями крові; потім іншої; потім довгого патьоку на дзеркалі. "Тут. Тут. Тут". Тон у нього був прямим і впевненим.
— Господи! Це виглядає так, немов хтось тут свиню зарізав, — сказав Стен з тихим трепетом.
— І все це вихлюпнулася зі стоку? — запитав Едді. Від вигляду крові він почувався зле. Йому бракувало повітря. Він учепився за свій інгалятор.
Беверлі довелося з собою боротися, щоби знову не вдаритися у сльози. Їй цього не хотілося; вона боялася, що, якщо так станеться, вони закнурять її як звичайне дівчисько. Але вона була змушена вчепитися за дверну ручку, оскільки хвиля полегшення, якою її омило, була дуже потужна. До цього моменту вона не уявляла, наскільки сама була впевнена в тому, що божеволіє, що в неї галюцинації чи щось таке.
— І твої мама з татом так цього й не бачили? — перепитав Бен. Він торкнувся присохлої до умивальника краплі крові, а потім відсмикнув руку й витер її собі об низ майки. — Страх і жах.
— Не знаю, як зможу сюди коли-небудь знову заходити, — сказала Беверлі. — Ні помитися, ні зуби почистити, ні… ну, самі розумієте.
— А чому б нам тут усе це не почистити? — раптом запитав Стенлі.
Беверлі подивилась на нього:
— Почистити?
— Атож. Можливо, ми не зможемо все змити зі шпалер — на вигляд вони вже такі, ну типу, доходять свого кінця, — але з рештою впоратися ми можемо. Хіба у вас нема ганчірок?
— Під кухонною раковиною, — сказала Беверлі. — Але мама дивуватиметься, куди вони поділися, якщо ми їх використаємо.
— Я маю п'ятдесят центів, — спокійно казав Стенлі. Очі його не відривалися від крові, яка заляпала місцину довкола умивальника. — Ми тут почистимо, наскільки добре це зможемо зробити, а потім віднесемо ганчірки до тієї автоматичної пральні, що по дорозі, якою ми йшли сюди. Виперемо їх і висушимо, і вони собі повернуться назад під раковину ще до того, як твої батьки прийдуть додому.
— Моя мама каже, що кров з матерії неможливо відіпрати, — зауважив Едді. — Мама каже, що вона в'їдається чи щось таке.
Бен видав короткий істеричний смішок:
— Хіба має якесь значення, зійде вона з ганчірок чи ні, — сказав він, — вони ж її не можуть побачити.
Нікому не потрібно було в нього перепитувати, кого він мав на увазі під "вони".
— Гаразд, — промовила Беверлі. — Давайте спробуємо.
8
Наступні півгодини всі четверо мили-чистили, наче зловісні ельфи, і в міру того як кров зникала зі стін, і з дзеркала, і з порцелянової раковини, Беверлі відчувала, як їй дедалі більше відлягає від серця. Тим часом як вона відшкрібала підлогу, Бен з Едді займалися раковиною і дзеркалом. Стен, використовуючи майже суху ганчірку, зі старанною акуратністю працював над шпалерами. Зрештою вони впоралися майже з усім. Бен закінчив тим, що викрутив лампочку над раковиною і замінив її взятою з коробки в коморі. Лампочок там було повно: минулої осені Ельфріда Марш купила їх дворічний запас на розпродажу електроламп, який щороку влаштовувався у "Деррійських левах".
Вони використали відро Ельфріди, її порошок "Аякс" і велику кількість гарячої води. Воду зливали часто, бо, щойно вона починала рожевіти, нікому не подобалося мочити в ній руки.
Нарешті Стенлі відступив назад, подивився на ванну критичним оком хлопчика, в якому чистота й акуратність були, не просто вкоріненими, а дійсно вродженими, і оголосив їм:
— Це найкраще, чого ми могли досягти, я вважаю.
Бліді сліди крові ще залишалися на шпалерах ліворуч від раковини, де папір був таким обтіпаним і стоншеним, що Стенлі не наважився на щось більше за ніжне його протирання. Утім, навіть тут кров була позбавлена своєї попередньої зловісної сили; тепер вона стала там хіба що чимсь більшим за якийсь нічого не значущий пастельний мазок.