— Звичайно, — сказав Бен, і зненацька його обличчя розпливлося в усмішці. Щось у ній змусило Бредлі зробити здивований, непевний крок назад. Можливо, побачене ним у цьому вищирі було тим простим фактом, що після катавасій з Генрі Баверзом і вигравши там не раз, а двічі, Бен Генском не збирався дозволити себе залякувати якомусь кощавому Бредлі Доновену (який разом зі своєю катастрофічною шепелявістю мав ще й бородавки по всіх руках).
— Йо, а потім фи фсьою фасьою бандою нафалисесь на мене, — сказав Бредлі, роблячи ще один крок назад. Голос у нього набрав непевного дрижання, а на очах виступили сльози. — Фся сьграя мафляїв!
— Просто забери назад ті слова, що ти сказав про неї, — повторив Бен.
— Не переймайся, Бене, — промовила Беверлі. Вона простягнула Бредлі жменю мідяків. — Забери, що там твого. Я взагалі грала не заради зиску-писку.
Сльози приниження полилися через нижні повіки Бредлі. Він вибив монети з долоні Беверлі й побіг провулком Річарда в той кінець, що виходив на Централ-стрит. Діти стояли, дивлячись на нього з роззявленими ротами. Досягши безпечної відстані, Бредлі обернувся і прокричав:
— Ти пфосто мала курьва, ось і фсьо! Мафляйка! Мафляйка! Тфоя мати сльондра!
У Беверлі перехопило подих. Бен кинувся по провулку до Бредлі, але спромігся лише на те, щоб перечепитися об якийсь порожній ящик і впасти. Бредлі втік, і в Бена вистачало розуму, щоб не вірити, ніби він зможе його колись наздогнати. Натомість він повернувся до Беверлі, подивитися, чи все гаразд з нею. Те слово шокувало його так само сильно, як і її.
Вона побачила стурбованість на його обличчі. Уже було, відкрила рота, щоб сказати, все окей, не переймайся, лайка не бійка, в боці не болить… та раптом оте дивне запитання матері
("він коли-небудь тебе торкається")
спливло у голові. Дивне запитання, так — просте, але безглузде, повне якихось зловісних недомовок, мутне, як стара кава. Замість того, аби сказати, що лайка не болить, вона залилася слізьми.
Едді ніяково подивився на неї, дістав з кишені штанів інгалятор і смоктнув з нього. Потім він нахилився і почав збирати розкидані пенні, маючи в цей час на обличчі метушливий, заклопотаний вираз.
Бен інстинктивно ворухнувся до неї, з бажанням обняти, втішити, але потім зупинився. Занадто гарною вона була. Перед лицем її краси він почувався безпорадним.
— Веселіше! — промовив він, розуміючи, що це мусить звучати по-ідіотському, але неспроможний придумати чогось доречнішого. Він легесенько торкнувся її плечей (обличчя собі вона закривала долонями, щоб приховати мокрі очі й зарюмсані щоки), а потім прибрав руки, немов вона була занадто гарячою для доторку. Він уже був таким червоним, ніби його зараз грець візьме. — Веселіше, Беверлі.
Вона опустила долоні й викрикнула пронизливим, лютим голосом:
— Моя мати не шльондра! Вона… вона офіціантка!
Це зустрілося з абсолютною тишею. Бен вирячився на неї з відваленою нижньою щелепою. Едді дивився на неї вгору з бруківки провулка, з руками, повними монеток. І раптом усі троє вже істерично реготали.
— Офіціантка! — крякав Едді. Він мав хіба що найслабше уявлення, хто вона така, шльондра, але щось у такому порівнянні все одно вразило його, як щось чарівливе. — Ось хто вона така!
— Так! Так! Вона офіціантка! — задихалася Беверлі, плачучи та сміючись водночас.
Бен так сильно реготав, що більше не міг встояти. Він важко сів на сміттєвий бачок. Під його тушею кришка провалилася досередини бака, і Бена боком повалило на бруківку провулка. Едді показував на нього пальцем, виючи від сміху. Беверлі допомогла йому підвестись на ноги.
Над ними розчинилося вікно, і якась жінка закричала:
— Ану, діти, забирайтеся геть звідси! Тут людям ще на роботу в нічну зміну, щоб ви знали! Щезніть!
Не думаючи, всі троє зімкнули руки, з Беверлі посередині, і побігли на Централ-стрит. Вони все ще сміялися.
6
Вони об'єднали свої гроші й виявили, що мають сорок центів — достатньо на два молочних коктейлі з морозивом в аптеці. Оскільки старий маруда містер Кін не дозволяв молодшим дванадцяти років дітям їсти свої смаколики за стійкою біля апарата газованих напоїв (він стверджував, що їх можуть розбестити пінбол-апарати[407] в задньому приміщенні), вони понесли дві величезних вощених картонки з фрапе до Бессі-парку й сіли там їх пити на траві. Бен тримав кавовий, Едді — полуничний. Беверлі сиділа між двома хлопцями, з соломинкою, пригощаючись по черзі в кожного, немов та бджілка з квіточок. Вона знову почувалася добре — уперше відтоді, як минулого вечора стік вихаркнув той згусток крові — знесиленою й емоційно виснаженою, але в порядку, в мирі з самою собою, наразі принаймні.
— Я просто не второпаю, що сталося з Бредлі, — нарешті озвався Едді, говорячи незграбно вибачливим тоном. — Він ніколи не поводився так раніше.
— Ти заступився за мене, — промовила Беверлі, і раптом поцілувала Бена в щоку. — Дякую тобі.
Бен знову став малиновим.
— Ти не махлювала, — пробурмотів він і раптом трьома монструозними ковтками лигонув половину свого кавового фрапе. І слідом за тим відригнув так гучно, ніби хтось вистрелив з дробовика.
— А продовження утнеш, татусику? — запитав Едді, і Беверлі безнадійно розсміялася, тримаючись за живіт.
— Не треба, — хихотіла вона. — У мене вже живіт болить. Прошу, не треба більше.
Бен усміхався. Того вечора, перед тим як заснути, він знову і знову програватиме подумки той момент, коли вона його поцілувала.
— З тобою дійсно тепер усе гаразд? — спитав він.
Вона кивнула:
— То було не через нього. Насправді навіть не через те, що він сказав про мою матір. Це через дещо, що трапилося минулого вечора. — Вона вагалася, переводячи погляд з Бена на Едді й знову на Бена. — Я… я мушу комусь розповісти. Або показати комусь. Або так якось. Думаю, я заплакала, бо боялася, що з'їжджаю з глузду.
— Про що це ти таке розповідаєш, хто з'їжджає з глузду? — запитав чийсь новий голос.
Це був Стенлі Юріс. Як завжди, він виглядав маленьким, тендітним і надприродно акуратним — занадто акуратним для хлопчика, якому ледве виповнилося одинадцять. У своїй білій сорочці, акуратно кругом заправленій у свіжі джинси, волосся причесане, носки високих кедів бездоганно чисті, він виглядав натомість, як найменший у світі дорослий чоловік. Потім він усміхнувся, і ця ілюзія зруйнувалася.