Вони перемогли

Сторінка 6 з 6

Черкасенко Спиридон

Оксанина артіль вже повечеряла: деякі з шахтарів полягали спати, а інші порозходились. Оксана сиділа на ослоні під своєю казармою й не хотіла йти до гурту молодиць. Видко було, що їй нудно і що вона когось жде.

Незабаром дощ побільшав, і всі з вулиці поховалися по халупках. Оксана не пішла в хату. Смеркло потроху. Вона сиділа, кутаючись у рядно, й пронизувала пітьму своїми гострими очима.

Проминуло ще з півгодини. До Оксани наблизилась широка незграбна постать городовика. Вона схопилась.

— Се ти, Свинарьов?

— Я... Ходімо, наші вже ждуть.

— Ходімо.

— А то, може, сказала б де, то ми самі знайшли б... Справа, бач, дуже делікатна, не по женській часті.

— Ні, ні, я хочу сама подивитись, як їх спіймають, голубчиків. В печінках вони мені сидять. Тільки ж глядіть — не обдуріть: щоб Петра мені пустили.

— Хо-хо-хо! Ну, а то як же: сказано — значить, пустимо. Цілуйся з ним. Ваші всі там?

— Усі... й Шипило, й піп, і Петро.

— Так...

Вони пішли. Оксана йшла швидко, і городовик, брязкаючи шаблюкою, ледве поспівав за нею. Недалеко від шурфа їх оточило ще четверо городовиків і десять козаків з гвинтовками.

— Їх благородія немає? — спитав у них Свинарьов.

— Нема ще.

— Подождемо, значить, малость.

Оксані було трохи ніяково. Поліцаї тихо про щось шепотіли в темряві й сміялися, а їй здавалося, що то з неї. "Втікти? — думала вона.— Ні, все одно не пустять, та й справу треба довести до краю, а то знову не побачиш Петра ніколи біля себе".

— Всі? — спитав, виринувши з пітьми, надзиратель.

— Так тошно,— белькнув Свинарьов.

— Тихше, тихше... І артільна куховарка тут?

— Тут.

— Ну, веди,— звернувся він до Оксани.

Оксана повела їх знов на "колонію". Вони йшли, тихо побризкуючи шаблями й гупаючи важкими чобітьми по вогкій землі.

— Тихше, чорти! — прохрипів надзиратель.

Але було вже пізно. Нічну тишу прорізав пронизливий свист; в скількох місцях йому відгукнулись, потім все ущухло.

— А сто чортів на вашу дурну голову! Пропала справа! — лютував надзиратель.— Кажи швидше, де вони зібралися?

— В артілі Морошкина.

— Туди! — звелів він городовикам.

Оксана зосталася сама. Вона постояла хвилину, прислухалась і пішла за поліцаями.

— Хто се? — почула вона збоку.

Їй заступив дорогу Корецький. Оксана стала. Корецький нахилився, зазирнув їй в обличчя й пізнав її. Він зрозумів усе.

— Ах ти ж, падлюко! Так ти поліцію нацьковуєш на нас!

Він розмахнувся й затопив їй кулаком в зуби. Оксана впала, не скрикнувши, а він зник у темряві.

Ранком другого дня шахтарі зосталися без сніданку: вдосвіта за одежею й рощотом прийшла Оксанина подруга і на всі запитання: "Де Оксана?" —вона відповідала:

— Не знаю, вона більш не вернеться до вас.

1910