— Боїшся? — засміялася вона зневажливо.
— Кого?
— Демократів своїх, ха-ха-ха!
— А геть к чортам!
— А я, проте, прийду, й ти не проженеш мене.
— Знайди собі кого іншого, тобі ж все одно.
— Справді?
— Адже ж ти до мене скількох уже кохала.
— А тобі не все одно? Ха-ха-ха!..
Вона сміялася тихим, як дзюрчання струмочка, сміхом, а він махнув рукою й вийшов.
Смеркло. Петро виждав, лежачи, поки зовсім стемніло, потім піднявся й зник в темряві.
Оксана бачила, де він лягав. Діждавшись, поки всі поснули, обережно підкрадаючись, мов кішка, підійшла вона до його постелі, нахилилася й остовпіла. Вона такого не сподівалася. Страшенний, палаючий гнів опанував її: вона важко дихала, лиця їй палали. Оксана була певна, що він зробив се навмисне: якби вона не сказала йому, що прийде, то він, безперечно, спав би на місці. А то втік, щоб переждати, поки вона вернеться до себе в хату. Простоявши хвилину, вона сіла на траву. Думки, попереджаючи одна одну, чорні, як грайворонь, вихорем закрутилися в голові. Такої образи вона ще не мала ні від кого. Щоб її, Оксани, ласкавий погляд котрої робив щасливим кожного, кому вона усміхалася ненароком, щоб її так зневажливо уникати? Ні, вона до сього не звикла!
Через копець перестрибнув хтось високий, худий і наблизився до неї.
— Хе-хе-хе!.. Нема, говориш?
Вона мовчала, склавши руки на коліна й притиснувши їх підборіддям.
— Марно час тратиш: він не скоро повернеться.
— Одчепись, попе!..
— Хм... от дурна! Кажу ж, що він прийде хіба аж удосвіта. Не діждеш... Ходімо краще зо мною.
Корецький наближався, присів і обняв її за стан. Оксана схопилася.
— Де він?
— А цікаво? Нехай же покортить трохи.
— Падло!
— Чого ж ти лютуєш?
— Де він, я тебе питаю?
— Не скажу.
— Скажи.
— Ходімо зо мною, тоді скажу.
Вона подумала хвилину.
— Брешеш?
— Їй же Богу, скажу.
— Ходімо.
— От бач, яка ти невдячна,—говорив він їй, сидячи біля дверей на ослоні й обхопивши її стан рукою.— Він не хоче знати тебе, проміняв на товаришів, а ти липнеш до нього. Мені також треба було бути на зібранню, але я не пішов, бо знав, що тебе бачитиму.
— Дак він у демократів?
— Еге ж.
— А я думала...
І вона засміялася своїм чудовим загадковим сміхом.
— Ну, якщо так, то ти мені більш не потрібен.
Вона схопилась, стрибнула в сіни й хутко замкнулась у своїй хижці.
— Виходить — край! — муркнув Корецький.— Ми, значить, в заштаті... Так-ак.. Ну, та чорт з тобою!..
Він зачинив двері в казарму й пішов на зібрання.
VI
Пройшло кілька часу В трудящім п'янім житті "колонії шахтарів" і "колонії служащих" повіяло чимсь незвичайним, тривожним. Ходили чутки про страйки і вливали якийсь новий настрій в темну, задурену масу. Шахтарі вже не так байдужно ставали до роботи, в їхніх рухах помітно було недбалість; у свято було менш п'яних. Вони частіш, ніж звичайно, збиралися купками, чи то на вулиці, чи то в шахті, і жваво, бадьоро розмовляли або змагались. "Демократи" якось раптом зажили собі великої пошани; кожного цікавило, про що вони говорять, що мають чинити завтра, позавтра і т. д. Цікавили всіх і їхні зібрання, але всякий тямив, що то річ недосяжна задля звичайного робітника; тим зібрання сі щодня набували собі все більший авторитет, хоч ніхто гаразд і не знав, про що там, властиво, говорено, які постанови ухвалено; ніхто не знав навіть, де ті зібрання відбуваються: балакали тільки, що кожного вечора демократи вишукують нові місця для ради. Поміж служащими також ходили різні чутки, одна чудніш за другу: говорили, буцім шахтарі збираються вчинити погром і перерізати всю контору, і дивно, що дехто йняв віри сій нісенітниці, збиралися навіть наради й обмірковувались найкращі засоби самооборони. Про сі наради довідалися й шахтарі і страшенно реготались, а свідомі обурювались, бо се дуже скидалося на провокацію. "Чортові буржуї, заячі душі",— незадоволено бурчали вони. Поліція з ніг збилася, вивідувала — де, що і як, але або нічого певного не довідалася, або вдавала з себе, що нічого не знає, вважаючи небезпечним гостро йти супроти людей, котрим, мовляв, сам чорт не брат. "Уб'ють, сучі сини, з-за вугла, що ти з них візьмеш!" — говорили городовики й доносили по начальству, що поки що все благополучно.
Оксана за сі дні не мала нагоди сказати ані словечка Петрові. Вона бачила, що він уникає її, і страшенно лютувала, клянучи на чім світ отих харцизяк, отих демократів, і не ховалася із своєю неприязню. Та ніхто не слухав її, бо їхній авторитет стояв уже надто високо, а харчевники її глузували з неї й дражнили матушкою-удовою.
— Кепська ж твоя, Оксано, справа: наплював на тебе піп.
— Ха-ха-ха! Куди там до Оксани — в демократи пошився.
— А нехай на вас доля наплює, прокляті! — огризалась вона й вишукувала тільки нагоди, щоб побалакати з Петром.
— Петре,— спіймала вона якось його одного в сінях.
— Ніколи, ніколи мені з тобою панькатись,— замахав він на неї руками, навіть не спинився, не глянув. А на порозі стояв навісний Корецький і нахабно реготався.
Оксана пополотніла від такої образи й одразу не змогла промовити ані слова, але хутко прийшла до пам'яті, облила веселого Корецького з голови до ніг поглядом ненависті й презирства й замкнулася в своїй хижці. Люта злість душила її, й думки, одна одної темніші, кублились, перевертали мізок. Вона не гнівалась на Петра, бо тямила, що він "баба" і що, вчепись вона за нього раніш, перемога була б на її боці, а тепер пізно: демократи заволоділи його розумом, його серцем і душею. Бурхлива ревність уп'ялась їй в серце, затуманила голову, і вона ладна була порозривати їх на шмаття. Оксана лежала й важко дихала. О, вона не звикла зроду до зневаги, вона, коли кохала кого щиро й палко, то вимагала й собі того ж...
"Так ніт же, я їм покажу, що я сильніша за них! Я вирву в них Петра, й він буде мій або нічий!"
І вона щось вигадала.
VII
Було свято. Увечері почав накрапати тихенький дощик. Та на те ніхто не зважав, і поміж балаганами стояв гомін, пісні, регіт, рипання гармошки. Попід хатами сиділи шахтарки-молодиці й лускали насіння. На вулиці зібрався чималий гурт робітників: вони уважно про щось розмовляли; круг них бавилася дітвора, дзвінким реготом сповняючи повітря.