Прочитавши ці рядочки берестяної грамоти, Володимир випустив її з рук і довго сидів, дивлячись на вогонь свічі, що під подихом вітерця з вікна то схилявся набік, то круто підносився вгору.
Він пригадав ще одну ніч, коли свіча горіла в палаті у городі Полотську, коли горда дочка Регволда прийшла до нього, роззула, стала його жоною.
"Я тебе полюбила, княже, — говорила тоді Рогніда, — а ти подумай, дай мені вісточку з города Києва".
Він не міг досі дати цієї вісточки й знаходив для цього причини... Жорстока брань з Ярополком поглинала весь його час і сили, закінчилась брань, але почалися турботи про землю, із дружиною своєю князь Володимир об'їхав усе поле на схід і на полудень від Києва, що не ніч — спав у іншому теремі, хижі, а то й просто на землі, поклавши сідло в голови, — ні, він не міг у цей час думати про далекий Полотськ, не міг послати грамоти княгині Рогніді.
Проте чи тільки через це не послав князь Володимир грамоти, якої так ждала Рогніда? Все залишилось би так, як і в Полотську, закінчивши брань, він щиро, одверто написав би Рогніді: "Я жду тебе в городі Києві..."
Але князь Володимир не міг так написати, бо в життя мого увірвалось те, чого він не ждав і не шукав, — одна ніч, проведена в палаті Юлії, розірвала навпіл його душу.
За вікном висить повний місяць, шумить, затихає Гора, ось пройшли, гупаючи ногами, гридні, на столі горить, стікаючи воском, свіча, в промінні її видно берестяну грамоту, а от у переходах терема чути кроки, він пізнає їх, — це пройшла з сіней на верх княгиня Юлія, нині вранці у стравниці вона сказала, що хоче з ним говорити й ждатиме його вночі в своїй палаті.
Що ж, він піде зараз до неї. Князь Володимир довго дивиться на берестяну грамоту, що лежить на столі. "Напиши хоч одно слово, може, легше мені буде тут, у лісах полотських..." Він гасить свічу. Не сьогодні вночі писати йому відповідь Рогніді.
Якусь хвилину князь Володимир стоїть біля розчиненого вікна. На Горі тихо, десь на косах Дніпра несамовито кричать птахи, над обрієм і по всьому небу висять дуже великі мінливі зорі, знадвору лине задушливе, гаряче повітря, — скоро-скоро вже почнуться грози й дощі.
Він іде до дверей, відкриває їх, виходить у Золоту палату, на мить місячний промінь освітлює непокриту його голову, княжий знак, чуб, запалені очі, стиснуті в напрузі уста.
Десь у переходах нібито пролунали кроки. Він переступає промінь місяця на підлозі, скрадається в тіні під стіною, де висять доспіхи батька Святослава.
Але це тільки почулось — у теремі тихо, ніде не чути ні людського голосу, ні кроків, сплять усі, в сінях стоїть сторожа.
Переходи, темні знамена під стінами, скісне проміння з високих, вузьких вікон, тихі, нечутні кроки на мостинах — далі й далі йде князь Володимир, зупиняється, стукає в двері, жде, чує напружені удари свого серця.
Юлія відкриває двері палати. За нею — півтемрява, промінь місяця ледь торкнувся вікна, блукає на стінах, столі, ложі.
— Як я рада, що ти прийшов, — шепоче вона. — Тільки-но навіть молилась, щоб це сталось.
Володимир ступає вперед, сідає біля столу.
— Що молитва? — говорить він. — Ти мене кликала, от я й тут.
— Я знала, що ти прийдеш, спасибі тобі, княже.
— Сядь, Юліє! — каже Володимир. — Ти мені щось мала сказати?
— Так, — відповіла вона. — Я хотіла тобі багато сказати.
Юлія сідає на лаві так, що плече її торкається його плеча. У місячному сяйві він бачить близько перед собою обличчя, поділене навпіл, ніби ниткою перерізане чорне волосся, тонкий ніс, що здригається від напруженого дихання, уста, очі — великі темні очі, в яких тремтить відсвіт місяця, — о, він знає ці очі, уста.
— Ти запитуєш, княже, що я хотіла тобі сказати? Невже ти сам не знаєш, не відчуваєш цього?
Вона кладе руку на його плече, й він чує, як тремтять, торкаючись тіла, її пальці.
— Ти знаєш, — відповідає Володимир, — що я не був у Києві, їздив у землі.
— Але ти давно повернувся звідти.
— Так, давно... Я вже три дні тут, на Горі.
— От бачиш! Три дні — це дуже багато, невже ти всі ці дні не хотів мене бачити?
— Я скажу правду, Юліє. Так, я хотів тебе бачити, але не смів, я ж говорив тобі — в городі Полотську жде мого слова Рогніда.
Пальці Юлії стискують плече Володимира.
— Скажи правду, княже! Ти любиш її? Мовчиш? Чому?
— Ти мене марно про це запитуєш, Юліє, бо знаєш, що я давно, ще в Новгороді, а потім у Полотську, нарік Рогніду своєю жоною. Нині я одержав від неї грамоту.
— Знаю, — виривається в Юлії, — чула, що приїхали гінці з Полотської землі.
— Добре, — посміхається Володимир, — що ти знаєш про полотських гінців, це справді вони привезли грамоту від Рогніди. Але ти не знаєш, що вона пише мені, Рогніда; вона, Юліє, носить під серцем мою, рідну мені дитину...
— Так, — Юлія рвучко приймає з плеча Володимира свою руку, — я розумію, чому ти не приходив до мене... А що тепер робити мені?
— Юліє! — говорить він. — У ту ніч ти мене питала, що тобі робити, і я сказав: ти — жона брата мого Ярополка, якому віддаю честь як князеві, тобі такожде належить честь і слава як княгині.
— Ти щедрий, віддаючи мені честь і славу, — засміялась Юлія. — Але я... жона твого брата, нині...
— Ти чому замовкла? — відчуваючи гіркоту її сміху, запитав Володимир.
— І я непразна, княже Володимире, такожде ношу дитину під серцем...
Він підвівся з-за столу, став перед нею.
— Чия це дитина? — Він дивився на неї — в очі, де, як дві голубі намистинки, блищав відсвіт місяця, на закушені уста.
— Я не знаю, чия вона! — вирвалось у Юлії. Володимир одірвав від неї свої очі, подивився навкруг — на стіл, де стояли корчага й два келихи, на ложе...
— Ні, ні, — долетів до нього шепіт Юлії, — ця дитина — плід нашої любові.
Володимир ніби не чув останніх її слів, жах того, що сталось, огорнув його душу, стиснув серце. Він важко сів на лаву, спер голову на руки, довго сидів так, поринувши в свої думи, Юлія ж стояла, ждала.
— Колись, — підвівши нарешті голову, почав Володимир, — ти сказала, що боїшся йти сюди, в цю палату, бо тобі ввижалась тінь мужа твого Ярополка, я ж сказав, що це тільки здається, і сам пішов з тобою, бо тоді тіні цієї не було.