— Пощо кликали мене, мужі й дружино? — пролунав його голос. — Я прийшов і слухаю вас...
— Волимо мати князя на Київському столі, — почулась відповідь. — Волимо мати великого князя й на всю Руську землю.
Він помовчав якусь хвилину й сказав:
— Дружино моя, князі, воєводи, бояри, люди Русі! Добро, що зібрались тут з далеких і близьких земель, з усіх україн прийшли сюди і покликали такожде мене, щоб посадити в городі Києві князя й говорити про потреби наші. Не зла хотя городу Києву і землі Руській, з далекого Новгорода ішов я сюди, людіє, не смуту й усобицю хотів вчинити на Русі, відаєте самі, брат мій Ярополк убив брата Олега, сидячи на столі отця нашого в Києві, восхотів піти на Новгород і всю Русь. Тому новгородці, а з ними й землі полунощні, а на великому Дніпрі й усі землі пішли з нами сукупно, у чесному бою розбили дружину Ярополчу, а вже не ми — а убійники та зрадники мечами пройняли йому груди.
— Не ти, княже, вбив Ярополка, боги й земля його покарали! — кричали в палаті.
— Що Ярополк, що його дружина, — однакові оба. Відступники вони від віри отців наших, недобрий Ярополк, син Святослава...
Але не всі шуміли одностайно — у палаті було багато людей, які знали долю князя Володимира, та він і сам не міг забути, що в давноминулі важкі дні, коли батько ішов на брань до Дунаю, то, знаючи хижі думки Гори, посадив у Києві князем не його, старшого сина, а Ярополка, бо він — Володимир — був сином рабині. А хіба зараз змінився Володимир, хіба іншою стала в ньому кров, хіба перестав він бути сином рабині?
— Дякую вам, — промовив він, — за ці слова. Добре, що в Києві утверджені старі закони й покони, а ви згодні їх захищати... На цьому й будемо стояти, мужі, на цьому одвіку стояла Русь. Мусимо, мужі мої, думати й про інше — я зробив своє діло, разом з воями новгородськими прийшов сюди, ви потягли за нами. Проте я новгородський князь, кличе мене Новгород і вся полунощна земля, нелегке життя там — мнозі вороги йдуть на нас з півночі.
— Бути тобі, княже Володимире, в Києві-городі, на столі отця.
— Просимо тебе, Володимире, бути нам князем!
— Володимира! Володимира!
Підтримали й новгородці. Тисяцький Михало виступив наперед, перекричав усіх:
— Сидіти Володимиру в Києві... Голос його ми почуємо, буде потреба — віче ряд дасть, маємо твого посадника, княже.
І ще дужче в палаті зашуміли, закричали:
— Просимо Володимира! Бути тобі князем! Стіл батька Святослава кличе тебе, княже!
Стіл батька! У саме серце молодого Святославича вцілили ці слова, він пригадав останню з ним розмову, спокійний його голос:
"Запам'ятай, що мати твоя — роба, але ніколи не соромся цього, сила не в тому, що один князь, а один робочич, сила в тому хто з них любить Русь, людей наших, землі... Люби й ти її".
Він ступив крок, кілька воєвод взяли його під руки і посадили на стілець.
— Сів на столі князь великий Володимир. Усі в палаті кричали:
— Славен князь Володимир!
Треба було виконати ще й древній покон — воєводи взяли з підлоги заздалегідь приготований шмат дерну, поклали його на голову князя, від шматка одривались і сипались на шию, груди, спину грудочки землі — тієї рідної землі, яка всьому дає життя, яка й карає.
— Де єси, княже?
— Під землею і людьми моїми.
— Чи служитимеш вірно людям?
— Даю роту.
— А якщо відступиш?
— Нехай мене поглине земля... Шматок дерну розбився на голові, грудочки землі сипались і сипались на підлогу.
9
Відколи пішов Володимир, Юлія не спала, вона лежала в темряві з розплющеними очима, чула, як поволі в теремі наростав шум, як на стінах Гори ударила в била й гучно спускалась сходами нічна сторожа, як у водяному годиннику витікали останні краплини.
Яка довга і яка разом із тим коротка ніч була позаду, як багато подій вмістилось під її шатами, як швидко в безвість полинув мертвий Ярополк, а місце його заступив інший, живий князь Володимир.
Мертвий?! А чи був живим Ярополк для Юлії за життя, коли запропонував їй стати його жоною і потім робив для неї все, що вона хотіла, обнімав її, цілував, пестив?
Так, вона відповідала ласкою на його слова, приймала як належне дарунки, обнімала й цілувала, віддавала жагу свого молодого тіла, але ніколи не любила й не могла любити.
І як, чому Юлія мусила його любити? Вона їхала сюди, до Києва, ніколи до того не бачивши князя Ярополка, вона взяла з ним шлюб, бо думала, що сидітиме поруч із ним на престолі київських князів і виконуватиме загадки імператорів Візантії. Вона й зробила це, сіла на престолі, спонукала Ярополка йти війною на брата Володимира, вбити його й стати єдиним, великим князем Русі.
Але Ярополк виявився безпорадним і кволим, він не зумів зробити того, чого від нього жадали імператори ромеїв, він не зробив того, на що надіялась і чого хотіла Юлія. Ось чому тепер і так швидко він став їй дуже далеким, вже не існував для неї...
А далі сталось те, про що, йдучи за корстою Яроиолка, думала Юлія. Була тризна — і це була остаяия згадка про Ярополка, в час похскрону і пізніше, в грвднійц, вона побачила Володимира, а потім пішла в терем, стояла, ждала його...
Хтось постукав у двері.
— Це ти... Пракседо?
— Я, княгине...
— Заходь!
З свічею в руках Пракседа тихим, нечутним кроком увійшла до палати.
— Я приходила до тебе, княгине, вночі, думала, що догоріла свіча... Але в палаті було тихо...
— Так, ключнице. Я дуже стомилась у дорозі, а потім похорон, тризка... і я вчора, тільки ввійшла сюди, впала на ложе й заснула.
— То й краще, княгине, із сном з людини виходить усяке горе...
Пракседа поставила на стіл поруч з корчагою й двома келихами свічу.
— А що чути нині в теремі?
— Князь Володимир вокняжається, вже зібрались у Золотій палаті всі бояри й воєводи, присягають йому, а скоро підуть до требища. Та вже, либонь, вони й ідуть. Чуєш, як гомонить Гора?
Княгиня ІОлія швидко встала з ложа, одягла легке платно, ступила до вікна, слідом за нею підійшла й Пракседа.
— Он, княгине, він вийшов з терема, спускається сходами, прямує до требища.
Княгиня стояла біля вікна. У неї було трохи стомлене, надзвичайна бліде обличчя. Щоб триматись на ногах, вона спиралась руками на підвіконня.