Князь Ярополк бачив, як до фортеці приїхав Блюд, чув кроки на сходах, нетерпляче ждав воєводу.
— Добрий вечір, княже! — привітався Блюд.
— Добрий вечір і тобі, воєводо! — відповів Ярополк з кутка світлиці. — Що привіз?
Блюд передихнув, посмішка блукала в кутиках його уст.
— Я привіз добрі вісті, княже. Ярополк ступив уперед, на блідому його обличчі виступили рум'янці.
— Ти бачив Володимира?
— З великим трудом я добився до Києва, але бачив Володимира, говорив з ним, усе сказав...
— Чого ж ти замовк? Що сказав Володимир?
— Князь Володимир сказав, що жде тебе в Києві.
— Воєводо Блюде, ти чогось не договорюєш... Для чого він мене жде в Києві — хоче судити?
Блюд дуже гострим і якимсь нібито хижим поглядом подивився на Ярополка. Втім, це, либонь, так тільки здалося Ярополку, бо на обличчі Блюда знову з'явилась посмішка.
— Ні, княже, Володимир жде тебе як брата, все прощає й говоритиме про приязненство й любов... От його грамота, ми безборонне можемо їхати до Києва.
Ярополк узяв грамоту князя Володимира, що мала золоту печать, — це був його рятунок, спасіння.
— І про боярство говорив Володимир, — продовжував у цей час Блюд, — воно може безборонне їхати до Києва, працювати на Володимира.
— Працювати на Володимира? — Ярополк підняв голову й тепер уже едверто, злими очима подивився на Блюда. — Що ж, нехай їде, надіюсь, слідом за нами.
— Так, княже, — важко зітхнув Блюд. — Ми поїдемо до Києва вдвох з тобою, разом.
Зовсім стемніло, коли князь Ярополк зайшов до світлиці, де жила в час облоги Родні Юлія. Там було холодно, похмуро, на столі блимав каганець, крізь вікно з Дніпра вкочувався й осідав росою на стіни туман.
— Я приніс з собою корчагу з вином, — сказав Ярополк, переступивши поріг.
— Ти хочеш випити напередодні нашої смерті? — запитала Юлія, що, кутаючись у теплу шаль, сиділа в кутку.
— Ні, я хочу випити з тобою напередодні нового життя, — бадьоро й жваво відповів Ярополк.
— Що сталось? — схопилась Юлія з лави. — Ти маєш вісті з поля, нам допоможуть печеніги? Ярополк безнадійно махнув рукою.
— Що печеніги?! Я маю вісті з города Києва й заутра виїжджаю туди.
— Сядь, Ярополче... — кинулась вона до столу. — Зараз я наллю тобі вина.
Вони разом сіли до столу, Юлія притьма налила келих, допитливими очима дивилась на Ярополка.
— Це наша остання корчага, — спроквола говорив він, — але її не шкода випити... Надіюсь, у Києві пощастить випити не раз і, либонь, ще кращого вина... — він до дна винив свій келих.
— Ти ніби сп'янів, Ярополче... Говори ж, говори, що сталось.
— Так, я сп'янів, і як не п'яніти... Володимир пропонує мені мир.
— Він прислав своїх слів? Але, може, це тільки обман?
— Ні, я посилав до нього воєводу Блюда, нині він повернувся. Володимир згодився зі мною говорити.
— Бережись, Ярополче. У Візантії, я знаю, так роблять і вбивають.
— Ні, Володимир цього ніколи не зробить — я знаю брата...
— Тоді за це справді варто випити. Тепер ти налий келих мені. За що ж ми вип'ємо?
— П'ю за те, щоб щасливо дістатись до Києва, дійти згоди з Володимиром.
— Якої ж згоди ти можеш дійти?
— Думаю, що й надалі залишусь князем, — така була воля отця Святослава, а Володимир не порушить його слова.
— Отже, тоді...
— Так, тоді я залишаюсь, як і він, князем... Нам, звичайно, буде тісно вдвох у Києві... Що ж, я згоджусь, піду князем у якусь землю.
— Десь на південь, ближче до Візантії...
— Ти вгадала мої думки, але Володимир хитрий і може послати мене не на південь, а на захід — у червенські городи або у Волинь.
— І це непогано, Ярополче... Звідти близько до Польщі, Чехії, німців, а там є Феофано — жона Оттона... Проте ти мені не сказав, що буде зі мною, коли поїдеш до Києва.
— Воєвода Блюд домовився з Володимиром, що перші, і то завтра вранці, ми з ним під охороною дружини виїжджаємо до Києва, пізніше ж з воєводами виїдеш і ти.
— За все це, Яронолче, можна випити ще раз. О, яка я рада, що нам нарешті пощастить вирватись з цієї чорної фортеці над Дніпром... Надіюсь, ти сьогодні пробудеш у мене ніч?
— Цю останню ніч я проведу тільки з тобою.
— Боже, яку чудову новину приніс ти мені! Нас з тобою, Ярополче, ще жде щасливе життя.
— Ми будемо щасливі тільки тоді, коли не стане Володимира.
— Разом з тобою ми знищимо колись сина рабині...
Під високою вежею, у якій живе Ярополк у Родні, справді є підземелля, де з кам'яних брил невпинно капає й збирається в криничку джерельна вода.
Ніч. У підземеллі не горить світло, крізь душник у стіні ледь просочується сяйво місяця знадвору, важко вгадати, хто стоїть і сидить тут, — чути тільки голоси.
— Які ж вісті з Києва, що привіз?
— Я говорив з Володимиром — він згоден прийняти Ярополка й укласти з ним мир, — відповідає Блюд.
— А про нас говорив?
— Звичайно, бояре, говорив. Володимир сказав: аще приймаю князя, прийму і його бояр.
У підземеллі панує мовчання, але воно, либонь, більш красномовне, аніж слова.
— А як у Києві? — лунає здавлений, хрипкий голос.
— Все, як було.
— Стоять наші тереми, двори, кліті?
— Усе однаково.
— Любо в городі Києві! Гора, тереми, двори, кліті, жони, діти...
Крізь душник струмує місячний промінь, він попадає на обличчя воєводи Воротислава, освітлює його великі темні очі, гострий, з горбинкою ніс, довгі вуси, під якими видно тонкі, стиснуті уста.
— А про віру ти говорив, Блюде?
— Говорив... Сміється князь: у мене, каже, за стіною города стоять боги всіх земель, аще хто захоче, може поставити ідолище Христа...
— Христос не ідолище, — лунає в кутку, — його не поставиш, він у серці — без нього нині не проживе ні князь, ні смерд.
Воротислав дивиться, хто це сказав.
— І Володимир до цього прийде, ми йому допоможемо чи так говорю?
— Так, боярине, допоможемо.
І тоді Блюд, що причаївся в кутку, запитує:
— Це все так, бояре, і я все зроблю в Києві. А як бути з князем Ярополком?
У підземеллі настає така тиша, що чути, як лунко падають краплини з кам'яних брил у криничку... Підземелля, — так, підземелля, а тут боярство Гори живе, думає, дбає про себе.
— А ми сказали, Блюде... Будеш у Києві, скажи князеві Володимиру — ми їдемо слідом за Ярополком, ми нині не його слуги.