Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князівною, а його називала рабом, трелом, проте сам він не хотів ображати її, дівчину, й стримав себе.
— Ти зухвала й горда, Рогнедь, — сказав їй Володимир і презирливо додав: — Тільки в тебе надто кволі руки для того, щоб знищувати руських князів і їхніх воїв.
Вона аж зблідла й стиснула, заскреготіла зубами.
— Коли ти поставиш мене під дубом смерті, я сама накину собі петлю на шию...
— Я бачу, ти смілива...
Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед і зупинився близько від неї.
— Слухай, Рогнедь, — по дуже довгій хвилині сказав він. — У нас, руських людей, є давній покон: коли ми одоліваємо ворога, то укладаємо з ним мир і вже бережемо його. Там, у Новгороді, посилаючи слів до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир і любов, а тебе на знак цього волію назвати своєю жоною... Коли ж мої сли повернулись і сказали, що князь Регволд порвав і ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду і поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти — моєю жоною... А далі що сталось, Рогнедь, — твій батько і брати вбиті, — що мені — ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась — віднині тут буде мир. Тільки от ти не скорилась — хотіла мене вбити, помста живе в твоєму серці.
— Я не розумію, для чого ти це говориш і чого жадаєш від мене.
— Чуєш, Рогнедь, — голосно промовив він, — вже хто-хто, а я міг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жоні, удовиці, сироті, та й тобі, полотська княжно... Зроблю з тобою княжий і справедливий руський суд. Ти діяла, як велів твій закон, — не винувачу тебе, але більше, чуєш, більше нічого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю... Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тільки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городі або десь у землі Полотській — живи тут, слово князя — закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоїх батьків — дам тобі грамоту, воїв, які проведуть тебе скрізь, хоч і за Варязьке море... Ти — дочка князя Регволда — вільна робити, що хочеш... Іди, Рогнедь!
Вона не йшла, стояла на місці, от з її уст зірвалось:
— Скажи мені одно, княже! Чому ти так робиш, чому волієш так судити? Закон? Який закон? Я не розумію того, що ти робиш...
Володимир пильно подивився на неї.
— Ні, тільки й допреже закон, — відповів він, — але, либонь, є щось і інше, що велить мені саме так зробити...
— Очевидь, ти, — суворо сказала вона, — вбивши мого батька й братів, тепер хочеш поглузувати й з мене.
— Глузувати? О ні! — одразу ж суворо відповів він. — Ти повинна знати і знаєш — не моя десниця вбила батька й братів твоїх, а руські люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотіли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.
— Тоді ти... — почала вона й не кінчила. — Скажи мені правду, руський княже. Ти пожалів мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобі?
— Ти марно, — промовив він, — говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгороді я нарік тебе жоною. Не я, а ти — зухвала, горда — вважала, що в тобі тече кров князівни, а я тільки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабині, бо не любила й не любиш мене... Як же ти смієш запитувати тепер, мила мені чи ні?!
Вона мовчала, і це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очі долу, впали й руки її — в'ялі, безсилі.
— Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш піти в землю своїх батьків, відчиню двері, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську — лишайся... А тепер іди! Я дуже стомився, завтра ж у похід... Іди, Рогнедь! Прощай!
Не піднімаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла...
Хто знає, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воїн, що спить і все чує, склепив очі на одну хвилину і враз прокинувся, може, і це ймовірніше, спочивав більше, до пізньої години ночі, — але раптом він схопився, сів на ложі, одразу ж взув чоботи.
За вікном стигла ніч, темно було в палаті, крізь розчинені двері струмувало жовтаве світло з переходів, на порозі ж невиразно окреслювались чиїсь тіні, звідти линули притишені голоси.
— Хто там? — запитав князь, і рука його несамохіть потяглася до лави, де лежав меч.
— Це я, — почув він голос Рогнеді. — Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають...
Він зрозумів, що княжна прийшла до нього у якійсь важливій справі, хоче сказати те, чого відкладати не можна... Тільки одного не міг збагнути Володимир: що змусило її прийти так пізно, наглої ночі.
— Гридні, — велів він, — я говоритиму з княжною... Запаліть світло.
Вони внесли й поставили на столі свічку, швидко вийшли.
Володимир і Рогнедь залишилися в палаті тільки удвох. Бліда, вже без обруча на голові, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колін, у тому ж темному платні, тільки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками біля порога.
— Конунг Вольдемар, — нечутно ступивши крок уперед, почала вона.
— Я не конунг, а князь, — одразу ж перебив він її, — і не Вольдемар, а Володимир.
— Вибачай, княже.
— Я слухаю тебе.
Знову мовчання й невисловлене вагання.
— У цю ніч, — продовжила вона, — мені було дуже важко... Я ні крихти не спала... попросила воїв... прийшла до твоєї палати... довго умовляла збудити тебе... Вони навіть, — Рогнедь ображено посміхнулась, — шукали, чи немає в мене зброї... Я прийшла... я мусила йти... так треба... так судили боги...
Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свічі, що гаряче, як жертва, горів на столі, і Володимир помітив, як з її очей скотилось кілька сльозин.
— Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, — закінчила Рогнедь, і густі рум'янці виступили на її щоках.
Він щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цій же палаті кілька годин тому, суворо сказав:
— Ти відмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нині вночі ти намірялась навіть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив їхати, куди бажаєш... Чому ж ти тепер прийшла?..