— Він сказав непотрібні, дурні слова, — промовив у тиші, що після цього настала, Михало, — і мені негоже їх говорити.
— Ні, говори! — велів Володимир.
— Князь Регволд, — рішуче почав Михало, — сказав, що його дивує грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород і Полотськ однаково древні землі, древні однаково в них князі й боярство, і якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити... Гординю ніс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, він сказав, що вільний обирати, з ким йому іти — з Новгородом чи Києвом.
— І вже він обрав?
— Так, княже, обрав, бо діє в'єдно з Ярополком-князем. Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помітив, як кліпає воєвода очима.
— Що ж ти замовк?
— Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу — стригли бороди.
Михало показав князеві і мужам свою набагато коротшу, ніж раніше, бороду.
— І на тебе вони образу клали, — закінчив Михало. — Князь Регволд велів нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабині...
Блідий сидів на стільці князь Володимир, і тільки покладені на поручні стільця пальці рук, що стиснулися в кулаки, свідчили, як вразили його слова воєводи. Проте він нічим, крім цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воєвод і бояр, Володимир ждав їхнього слова.
І він діждався. Ось один з бояр підняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потім устав, ступив уперед, і всі побачили старого Скордяту — з перетятим шрамом чолом, слутого* (*Слутий — сліпий.) на одно око.
— Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, — промовив Скордята, — но такожде і боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що він діє в'єдно з Ярополком-князем... Що ж, зане так, ми підемо на Ярополка й Регволда...
— То правда, правда! — загомоніли всі в палаті. Смутне, посічене обличчя Скордяти перекосилось, єдине око блищало хижо.
— А ще я скажу, — закінчив він, — що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, — звернувся він до Володимира, — то й веди нас тепер за собою.
— Підемо! Веди нас, княже! За Русь! — кричали воєводи й бояри.
У палату долинули протяжні звуки дзвону — збиралось віче. Князь Володимир устав, щоб іти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рівно, дужо.
Після віча Володимир говорив у своїй світлиці на верху терема з Добринею.
Була ніч. Князь стояв біля розчиненого вікна, крізь яке вливався багатоголосий крик, шум з подій, далекий смутний спів.
— От і все готове, воєводо мій, тепер і в дорогу, — почав Володимир. — Довго я думав про Київ, рвався туди, хотів там бути, але не так, як нині.
— Чого печалишся, княже? — підійшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. — Ти ідеш на праве діло, захищаєш закон і покон отців своїх, маєш з собою воїнство незліченне, певен я, що приєднаються, стануть під твоє знамено й полуденні землі.
— Це все так, Добрине, і коли б не вірив, то й не пішов би, але скільки крові доведеться нам пролити, навіщо Ярополк почав усобицю в землях, навіщо накликав хмари на Русь?
Обидва вони, стоячи біля вікна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за літо, десь над самим обрієм пробігала тонка зміїста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, ліси.
Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.
— Мушу йти! — промовив він. — Нехай Перун благословить все моє воїнство.
— Не печалься, княже, — не сам будеш, я завжди з тобою.
Він узяв руку Володимира й міцно стиснув її.
— Ні, Добрине! — відповів йому князь. — Я тебе не кличу в цю дорогу.
Воєводі стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думає брати його з собою?
— Я люблю Київ, — поволі говорив Володимир, — за ці ж літа полюбив Новгород... І як їх не любити? Київ — отчина моя, а вспоїв мене й вскормив, як рідного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усі п'ятини землі, людей полунощних, що мають суворі лики, але теплі серця.
— Ці люди люблять такожде й тебе, — сказав Добриня.
— От через це й не хочу я, — ніби не чуючи його слів, вів далі Володимир, — залишити їх сиротами... Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Дніпрі, а тут кожного дня можуть посунути свіони, чорні булгари.
— Добре робиш, княже, — згодився Добриня, — що печешся про Новгород, полюбив і я його.
— Думаю, — подивився на Добриню Володимир, — що треба мені залишити в Новгороді посадника свого, якому вірю.
— Так і зроби, княже!
— Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгороді тебе.
— Мене?
— Так, мій вуйку й воєводо!
Добриня довго мовчав. Блискавиці на обрії роздратовано били землю. Важкі думки краяли серце воєводи.
Він хотів би піти з Володимиром — похід обіцяв йому честь і славу, в полуденних землях їх ждала перемога.
Правда, Добриня непокоївся, думаючи про Київ. Володимир, — він вірив у це, — переможе Ярополка, сяде на столі отця свого. Гора, яка нині схиляється і служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.
Але чи прийме Гора Добриню? Він згадав літа, коли був гриднем у дружині князя Святослава, сотенним, став, нарешті, воеводою-уєм Володимира. Що жде його, коли він приїде в Київ з Володимиром? Князь — дужий, він пішов у отця свого, скорить Гору, але хіба князі давно, а нині й поготів не схиляли голів перед всемогутньою Горою? Коли ж навіть князі мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добрині, він і колись відчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воєводства.
У Новгороді Добрині вільніше, тут він рівня всім боярам і воєводам, стоїть над ними, бо є правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.
— Дуже уболіваю я, княже, — важко зітхнувши, промовив Добриня, — що не береш мене з собою, бо там я ані сил, ані самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгороді... Пам'ятай, княже, що аки воїн твій сидітиму тут, блюстиму стіл, все робитиму по твоєму слову.
Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слід сказати князеві правду про себе й сестру Малушу — тому легше буде, коли знатиме, що в Новгороді сидить не посадник тільки, а брат його матері, рідний дядько, Добрині ж буде більше честі й слави...